Читати книгу - "Вибрані твори"

— Цить, не теревень, — і то звичний жіночий жалісливий вираз, коли почула про Горицвіта, зразу ж зникає з обличчя, і вона насмішкувато дивиться на свого чоловіка, трясучись у беззвучному сміхові. Той також розуміє, що перехопив через край, і швидко, діловито переводить розмову на інше.

— Тепер я вже буду в колгоспі старшим конюхом. А Василь Карпець моїм помічником.

— Гляди, чи не навпаки має бути.

— Чого там навпаки Уже мене в правління мають ввести. За такі діла, знаєш… Ну, що там в тебе їсти? Знову юшка пісна? Коли ти вже щось розумніше вигадаєш?

— Коли ти головою колгоспу станеш, — сміється Олександра.

— Ну, так, видно, ти замориш чоловіка юшкою, бо, певне, не швидко це буде…

* * *

Григорій перші дні навіть жінці не признався, що привчає корів до роботи. Встане ще до світа, вип'є склянку молока і спішить на поле.

— Чого так рано, Грицю, йдеш? — запитає здивовано Софія.

— Діло є. Знаєш, які в нас неподобства бувають? Забуває орач сам доглянути плуга, бо сьогодні оре одним, а завтра другим. Треба перевірити, нарихтувати реманент.

— То хай ковалі за цим дивляться.

— Ковалі, ковалі! Все на них не звалиш. От потрібно на правлінні поставити питання: до кожного орача прикріпити коні, плуга, щоб не міняли щодня, мов на ярмарку.

Одначе через кілька днів Софія довідалась, чого так рано поспішає Григорій із дому. В суботу, витопивши в печі, понесла жінка у поле обід. Знала, що перша бригада працює в Кадібці. Але в прилісному урочищі не знайшла Григорія.

— Де ви мого чоловіка поділи? — жартома запитала у Власа Свисика, що, нахилившись, ходив за плугом.

— А він з нами не оре, — зупинив коні і почав обчищати істиком налиплу землю.

— Як не оре? — здивувалась і перелякалась Софія: чи не трапилось щось?

— Дуже просто: піди на Ведмежу — він там привчає корів до ярма.

Більше нічого не розпитувала жінка і швидко майнула на Ведмежу.

В долинці, біля самої річечки, затиснутої висохлим торішнім рогозом, Григорій водив на налигачі корів. Побачив Софію, зніяковів, зупинився. Але Софія була не з тих жінок, що, коли треба і не треба, уміють зіпсувати настрій чоловікові. Не-начеб усе їй було давно відомим, вона привітно підійшла до Григорія, змовницьки посміхнулась:

— Думав — не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сідай, попоїж трохи. За роботою чоловік навіть пообідати не має часу. Горе мені з такими робітниками.

Григорій зрадів у душі, що Софія, яка не раз уміла обпекти їдким і насмішкуватим словом, так вірно оцінила його роботу, не дорікнула за обман.

— От молодчина. Так їсти захотів, — похвалив дружину, хоча й зовсім не хотілося обідати.

Вибрали зручне місце на бережку. Софія розстелила полотняну пілку і зручніше умостилася на землі.

— Катерина з кожним днем усе більше стає схожою на тебе. Викапаний батько, — тихо говорила за обідом, пригадуючи усі риси своєї дочки.

— А язичок твій, — засміявся і відхилився, коли Софія замахнулася ложкою на нього.

— Григорію, важко корів навчати?

— Ні. До всього підхід потрібний, — уже весело розповідав. — До худоби треба мати добре око й руки. Від іншого корова за троє гін біжить. А я її спочатку так лагідно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись — вона до мене шию витягає, а далі одежину — лизь, руку — лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче після поцілунку.

— Порівняв, — засміялась Софія.

— Далі даю корові ярмо понюхати. А потім: «Ший, ший, манька». Вона і кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина, подивиться на тебе. Заспокоїш її, підгарля почешеш… І помітив, що худоба любить по своєму сліду ходити. На другий день уже у віз-порожняк запрягаю. Корови землю нюхають, боязко їм, ступають несміливо, з опаскою. От я їх справляю на вчорашній слід. Почує худоба свій дух — і повеселішає, сміливо йде. Потім веди їх куди хочеш — не бояться.

— Он де вони воркують! — почули голос Степана Кушніра.

— Просимо обідати, — підвелась Софія з землі.

— Не хочу. А є що? Є?

— Знайдеться.

— Тоді пособлю вам. Бо за цілий день так набігаюсь, що й нема часу на обід піти, — присів Кушнір. — Григорію, хочемо тебе послати на агротехнічні курси. Поїдеш?

— З радістю, — без жодного вагання відповів Григорій, і обличчя Софії зразу ж похмурніло.

— А надовго ті курси? — запитала, одводячи очі від Григорія.

— На шість місяців. Підучиться ходити біля землі! Це велике діло! — повчально промовив Кушнір, справно орудуючи ложкою. — На агрономічну лінію треба нам ставати.

— Це правда, — погодився Григорій. — Коли, як не тепер, учитися чоловікові. Прочитав я про Мічуріна, і так захотілося по-справжньому прикласти руки до землі, по-вченому ходити біля неї… Не хмурся, Софіє, будуть бабські курси — і тебе з хати нажену…

Х Х Х

Оті роки, що навік одшуміли весняними зливами, горобиними ночами, осінніми туманами і голубими завіями, впритул підійшли до Дмитра. Навіть здавалося: то не вітер оживає в темряві, а наближається з далеких берегів те життя, що тільки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, відходитиме в даль і знову повертатиметься, все більше притіняючи і не тьмарячись, як надвечірнє врожайне поле.

Не просто були прожиті останні літа. Була в них скорбота і радість, помилки і невсипущі шукання, цвіт і плід, і кожен рік був обсіяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, ніж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто і повно. Дмитро не довірявся тим сумовитим пісням, що викреслювали прожиті роки. Чи не кожен із них розширював його життя, радував своїм теплом і світлом, збагачував новим досвідом. І свою працю, вдумливу, кревну, він, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радість зробленого, пережитого жила поки лише в його серці, але із нею, цією міцною, повною радістю було добре, як щасливій матері зі своєю дитиною…

— Татку, це ви?

Недалеко від двору кинулась назустріч йому Ольга.

— Ні, не я, — любовно підхопив дочку на руки, умостив на плече і широкими кроками, майже бігцем, поспішив на подвір'я.

— Татку, чого ви так довго на полі були? Ми ждали вас, ждали.

— Треба було досіяти ячмінь.

— Татку, а чого за нами зорі йдуть?

— Чого зорі йдуть за нами? — задумавсь. — Не знаю.

— Е? — недовірливо перепитала. — Ви такі великі, ви повинні все знати. Чого?

— Бо у них ноги є.

— Ні, нема, нема! Ви обманюєте, татку! — застрибала на плечі.

— Обманюю? Ну, так зараз