Читати книгу - "Вибрані твори"

— А я не злізу! — ще міцніше охопила голову батька обома руками. — Андрій каже, що зорі більші, ніж наша земля. Правда, підманює? Вони маненькі, маненькі, як мачки.

— Підманює. Нічого в світі нема більшого і кращого, ніж наша земля.

— Я ж казала Андрієві, що він брехунець. А він ще и сердиться, каже: нічого я не тямлю. Чого, тату, малих усі підманюють?

— Хто ж тебе ще обманює?

— І ви, і мама. Мама принесли хліб і кажуть, що він від зайця. А ви кажете, що зорі ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються.

— І в кого ти вдалася, така лепетуха? — любовно поцілував дочку і, пригинаючись, увійшов до хати.

— І зовсім я не лепетуха, — образилась і відкопилила червоні пругкі уста. — А що ж, мені бути такою вовкуватою, як Андрій?

— Хіба так можна говорити про свого брата? — нагримав на Ольгу. І неприємно стало, що справді Андрій може вирости таким похмурим, мовчазним, як і він, Дмитро. — «А це недобре: між людьми й слова не скаже. Тепер треба привчати, щоб не дичився».

— Припізнився ж ти, чоловіче, — метнулась Югина ставити вечерю на стіл.

З другої хати увійшов Андрій, мовчки підійшов до батька.

— Сідаймо, Андрію, вечеряти, — посадив сина біля себе.

— Я вже, — коротко відповів, і Дмитро пильно подивився на свою дитину. «Цей зайвого слова не скаже».

— Дмитре, завтра по тебе підвода заїде? — Югина сіла біля Андрія.

— Заїде. Вдосвіта.

— Мені треба на буряки завезти добрива і клітку з курми.

— Добриво візьму. А курей хай тобі хтось інший везе.

— Чому?

— Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком?

— Який ти чудний, Дмитре. Всі ж тепер вивозять курей на поле.

— А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Під'їде підвода — їдь зі своїм птаством, а я й пішки на поле піду.

— Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися своїм місцем перед курми, — лукаво глянула на Дмитра.

— Не стільки перед курми, як перед курячою матір'ю. Як твої буряки? Ячмінь підсівали?

— Вже місцями й посходив. Цими днями будемо всліпу шарувати.

— Агрономша, — прижмурився і вийшов з-за столу.

— Насміявся сак із верші… Самого агрономом заочі називають.

— Татку, лягайте із нами і розкажіть якусь казочку, — покликала батька невгомонна Ольга.

Дмитро підійшов до великого ліжка, ліг із дітьми, охопив рукою Андрія, і той радісно притулився всім тілом до батька.

— Татку, розказуйте. Тільки таке страшне-страшне, щоб аж очі заплющувалися.

— Батько за цілий день натомилися, а вона ще й тепер надокучає, — розважливо сказав Андрій.

— Вірно, сину, кажеш. Після роботи я хочу відпочити, хочу, щоб ви мені щось розказували.

— Та хіба ж ми уміємо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорбаєм юшки? — і засміялась. А ручки двома проворними звірятами забігали в батьковій чуприні.

— Хто б уже вмів, як не ти, лепетухо.

— О, вже знову лепетуха… Хіба ми щось нове знаємо?

— Так це ти батькові своєму нічого і не схочеш розказувати. Ну, тоді мене Андрій порадує. З завтрашнього дня щовечора після роботи щось розказуватиме мені. Правда, сину? — погладив рукою його м'яке волосся.

— Правда, коли ви хочете, — завагався і поволі відповів: — Тільки буду те казати, що мені цікаво.

— І я, і я буду розказувати! Не хочу, щоб тільки Андрій. Я сьогодні, зараз же почну. Андрію, посунься трохи.

— Ану, не лементуй. Спати пора, — обізвалась Югина і підійшла до ліжка.

«Інтересно, що мені завтра Андрій розкаже? Дивно, що зразу ж погодився… Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звісно, в батька вдався, — сам до себе осміхнувся. — Варивон старається наздогнати мене. Озимину час мінеральними добривами підживляти… До івчанців треба навідатися. Нелегко змагатися з ними… Це б на рибалку іще з'їздити…»

І вже хата перегойднулася човном, розкрились зелені береги, зашуміла за веслом прозоросиня вода, заграла на бистрині, затемніла понад берегами…

XX

Григорій Шевчик, тільки увійшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що пріє і горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в один засік і швидко вихопив назад — обпекла сперта гарячінь.

— Ти за що трудодні отримуєш? — накинувся на Прокопа Денисенка, який нещодавно став комірником.

— За те, що біля всяких грядочок кілочки забиваю і таблички вивішую, — їдко вщипнув Прокіп, натякаючи на дослідні ділянки Григорія.

— Ти мені свої куркульські теревені на потім запиши.

— А ти мені не куркулькай, бо як куркульну… — огризнувся, і плескате кругловиде обличчя почало темніти від припливу крові.

— Ти чого зерно не перелопачуєш? Хочеш, щоб згоріло?

— Трясця не вхопить його. Посівне не горить, а це худоба перетравить.

— Худобу прілим хочеш труїти? Я тобі отрую! В один льот вилетиш з комори, а то і з колгоспу. — Лихий вискочив з зерносховища і подався до правління колгоспу, бубонячи собі під ніс:

— Скільки доглядаєш, скільки вчиш, а без якоїсь оказії не обійдеться. Бач, яке стерво на комірника пролізло. Він тобі не те що зерно, увесь колгосп згноїв би. Або оту розмазню, — напався на свою родичку Уляну Шевчик, — призначили біля курей ходити. Сама мокра курка — боїться у воду полізти, щоб черепашок наловити для птиці. Як погрозив, що зніму з роботи, зразу й ріднею призналася. Паскудні ж є люди.

Григорій, роблячи велику роботу в хаті-лабораторії, гуртуючи навколо себе усі кращі сили колгоспу, не забував заглянути в усі щілини села. І його гострого ока та немилостивого слова боялися усі, що почували за собою будь-яку провину чи недоробленість.

— Ти скоро й ночувати не будеш дома, — часто дорікала йому Софія.

— Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене моє діло зробить?

— Так ти й у чуже завжди лізеш.

— А це не моє — думаєш? Мені до всього є діло. Я не з тих, що тільки зі своєї шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усі дивились, то зразу розв'язалися б руки дряпіжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало є таких, що залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати, навіть міжнародні клубки, навіть оті крутії, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське зілля, що виростає в чужих країнах, має відношення до мого життя: я ще краще повинен працювати для своєї держави.

І Софія, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася з Григорієм; гіркота настороженості затінювалась іншими сходами; коли вони в Григорія були більш жорсткими, геометричне строгими, то, перехлюпнувшись у серце Софії, ставали по-жіночому поетичними, з іскринками тієї юмористичної дотепності, що ніколи не покидає