Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

витікала на схід у безкраю долину. А на її просторах вільно й гонорово розляглось велетенське Місто. Воно відкрилось несподівано й заворожуюче, ніби щойно матеріалізувалось із вечірніх мамчиних казок. Подібний світ я досі ніколи не бачив навіть у снах. Огорнуте югою, місто лежало наче під глибинами дивовижно голубих і чистих вод. Невеличкі вулиці, немов вени натруджених рук, розтікались поміж ошатними будівлями, слалися через сквери і парки. На дахах найбільш поважних споруд, зірко стежачи за підступами до міста, стояли древні воїни із списами, чарівні жінки із арфами, напівголі юнаки атлетичних статур…

А над усім — велично знімались куполи храмів. Вони не просто виділялись своїми об’ємами. Храми міста випромінювали навкруги таке цілюще сяйво, наче обличчя ревних вірників при з’яві у небесах довгоочікуваного Месії. Цю врочистість і піднесення підживлювали запахи, якими час од часу дихало місто. А пахло!.. Пахло солодкими булочками, свіжим хлібом, кремово-крижаним морозивом, якимись смачними-пресмачними стравами, королівськими тортами… Коротше, пахло багатьма немислимими смакотами, які ми, довірливі селяни, розкривши широко роти, поїдаємо тільки подумки, слухаючи панські казки. Проте серед інших я вловив ще один запах. Це був запах якоїсь печалі, вірніше печальної далини, світу, якого ми ніколи не бачили, але дуже кортить увидіти… Одного разу, у ранньому дитинстві вловивши цей запах далини, ми все життя будемо іти за покликом того аромату. Ми йтимемо за долиною, де нам, здаватиметься, буде набагато краще, спокійніше… Так буде все життя!.. Наблизившись до одних далин і не знайшовши ліпшого, ми, вічні пілігрими, йтимемо за ароматом нової далини.

І так буде все життя!!!

Доки не наблизимось до останньої далини.

Ось там, напевне, і буде та таємниця, за якою ми все життя ішли.

Ось там уже буде справді ліпше, бо звідти ще ніхто не повернувся. Звісно ж: від добра до біди ніколи не вертаються.

Довкола міста, на чотирьох пагорбах, що наче символізували сторони світу, красувалися незвичні дерева. Могутні стовбури рівно і стрімко знімалися уверх, стримуючи на собі розкішні й водночас ідеально округлі крони. Дерева буяли золотисто-червоним цвітом і звіддалека нагадували розквітлі куполи маленьких храмів. Час од часу із межигілля дерев вилітали густі зграї кольорових метеликів. Вони, наче по вказівці, спершу різко знімались у височінь, а далі, граційно вальсуючи, планували донизу і неслися до центру Міста.

І ось тут, посеред Міста, мою увагу привернула площа у формі кола і вся у квітах. Довкола неї юрмилося безліч людей. Всі вони звідси, з гори Ловачки, нагадували маленьких карликів.

— Оце, напевне, і є та площа прощення, де Господь звільняє грішників від їх провин, — думав із острахом я. — Оці метелики — то є людські душі… Вони несуться сюди з усіх сторін світу за помилуванням. Кого Богонько прощає, того душа-метелик перетворюється у маленького карлика. Якщо цей карлик житиме надалі справедливо, виросте і стане знову нормальною людиною. Якщо же грішитиме і далі, так і залишиться навіки крихітним манюсіньким ліліпутом.

І ніби на підтвердження моїх здогадок заграв духовий оркестр. І все місто наповнилося якоюсь пахучою і соковитою музикою.

Ледь не видавлюючи очі, я марне намагався знайти у круговерті людей-мурашок самих музик — мелодії лунали звідусюди. І тоді я збагнув — то із небес грає оркестр ангелів, вітаючи милосердя Господнє і звільнення мучеників від гріховних пут.

В цю ж мить, з боку Чинадієва, глухо цорконячи зубами, виринула гігантська гусінь з чорною й довгою головою. Потвора зробила біля Ловачки поворот і далі швидко помчала у бік міста, і раптом, пустивши уверх із голови білий стовп, гусениця заголосила.

— Так оце і є Іуда-христопродавець! — прошепотів перелякано я. — Видно, Богонькові надоїло, що Іуда постійно зривається із дерева, то й перетворив його у паскудну велику гусеницю. І правду має: нічого на деревах скакати і гілля обламувати, хай Іуда потягається по землі і помучиться, як мучився наш Спаситель на хресті.

Але повзучий Іуда швидко проминув передмістя і вже кричав десь вдалині.

— Ага, нині свята неділька, то злодій теж спішить на майдан прощення, — думав я. — Але Бог знає: Іуди ніколи не стануть людьми. І немає їм прощення за христопродавство!

Між тим, із затаєним острахом і нестерпною цікавістю я весь час крадькома шукав у Місті Того, хто має всесилу і владу давати блудним мужам і дівам прощення. Проте як не намагався — жодного натяку. Зате не покидало інше відчуття — із першої ж хвилини, щойно мені відкрилося Місто, незрима присутність Великого Творця настійно відчувалась у всьому, що очі бачили, що чулося і розум сприймав: у осяйних чолах храмів, у тонкій грації статуй на дахах будинків, у польотах птахів і веселкових зграях дивовижних метеликів, у божественній музиці, що із небес лунала, у запахах житнього хліба, солодких булочок і весняних трав… У всьому-всьому відчувалась всесильна присутність Того, хто має силу і ласку прощати. Проте найвідчутніше нагадував про Нього тонкий аромат далини, до якої все життя, мізерію знаходячи і багато втрачаючи, йтимемо, а коли нарешті дійдемо, то… от про це ще ніхто із живих не знає…

Обхопивши, наче найріднішу людину, старого дуба, я все дивився й дивився на явлене мені Місто! І раптом по-дорослому, навіть не усвідомлюючи цього, тихо заплакав… чи то від щастя, чи, вірніше, великого потрясіння.

Про це я з особливим болем і ностальгією згадаю через багато літ, коли прочитаю: «І коли Він наблизився, і місто побачив, то заплакав за ним…»

Це рядки із Євангелія. І йдеться тут про Христа і скорботну хвилину, коли Спаситель останній раз мав увійти до Єрусалиму. Христос знав про свою