Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

…І коли він наблизився, і місто побачив, то заплакав за ним…

Весь ошелешений і глибоко вражений відкриттям на краю світу зовсім іншого, ніколи досі небаченого світу, я повернувся додому, забився у куток біля пічки і онімів.

Я ніяк не міг позбутися великого потрясіння: з одного боку, мене продовжувало вражати Місто, з іншого — боліло за той обман, яким мене кормили про край світу, казани, пекло… Баба помітила мою дивну поведінку й непритаманну розгубленість.

— Щось сталося, Митьку? — запитливо глянула на мене.

— Ви, бабо, й усі ви… ви… ви… великі брехачі! — затинаючись, ображено вигукнув я.

— Ти, їжаку нечесаний, ачей був на тому боці Ловачки? — одразу здогадалась Фіскарошка.

Я насуплено опустив голову.

— А як тебе було застерегти, всюдисущого збийвіча? — раптом ласкаво і якось зажурено продовжувала Фіскарошка. — Хіба ти не видів, яка з того боку гори пропасть. Там уже не один дорослий скрутив собі шию. А скільки дітей побилося… То мусіла тебе якось страшити…

— Айбо не треба було неправду про кінець світу… про пекло… грішників… Там же так красиво… Там, там… як у раю город! — вигукнув я.

— А, город Мукачево? — махнула рукою баба Фіскарошка. — На тому тижні буду нести черешні продавати. Візьму вже раз і тебе.

Через декілька днів, підходячи до латоричного мосту, я почув, як із боку Чинадієва почувся знайомий гуркіт. Я злякано метнув головою: до нас швидко їхав багатоногий Іуда. Далі закричав-завив, як бик на бійні. Я міцно схопився за бабу — та, на диво спокійно, чимчикувала.

— Бабо, спасаймося!.. Іуда біжить до нас! — крикнув я.

— Який Іуда? — здивувалась Фіскарошка.

— Он там біжить і ричить, — показав я на велетенську гусеницю.

— Тьфі на тя… та то ж паровоз… машина така.

— А ви казали, що то Іуда так робить, — аж схлипнув я.

— А-а-а, дитино… То наші… то такі наші бабські казки…

Страшне розчарування і біль пройняли усього мене після сказаного. І вже саме Мукачево мені зовсім не здалося таким чарівним, таїнним і заманливим, як те місто, яке явилось мені на вершині гори. Скоріше навпаки… Я народився і виріс на волі, і мукачівське багатолюддя, тісняві вулички, страшні міліціонери із пищалками, бідні і перелякані євреї, що чудом уціліли після війни, жебраки, інваліди, грюкіт возів і автомобілів… Все це й багато іншого мукачівського бедламу мене причавило, здрібнило і страшезно втомило…

Не втрачаючи надії, я кинувся до центру міста, до того місця, де за моєю уявою мала бути площа Прощення… Біля міської ратуші справді знаходилась площа… все у квітінні білого бузку… тут зовсім не гріхи прощали, а тітки-продавчині із обличчями, що нагадували надуті червоні кульки, торгували довкола квітучого кола морозивом, солодкою ватою і ліверними пиріжками.

Це була остання крапля! І я зарік собі… Ні, нічого я не зарікався. Я просто збагнув і глибоко усвідомив таємниче місто, у яке мені відчинилися врата кількадень тому із вершини гори, і заклопотане ґендлярством Мукачево — це зовсім різні міста. Це міста із різних часів, різних світів.

Мине багато-багато літ, і я з глибокою шаною постійно дякуватиму Творцеві за подарований неоцінимий скарб: що відкрив мені врата міста і дав можливість у найтяжчі часи являтися сюди на прощу… Адже коли мені стає нестерпно тяжко і одиноко у житті, коли нема від кого чекати помочі і ради, я усамітнююсь, викидую із думок усі марноти життя, стаю на коліна і починаю ревно молитися. Тихо і щиро молюся до тих пір, доки не відчую аромат світлої далини. Тоді переді мною вибігає стежина, і я легко, наче втілившись у метелика, випорхую на вершину гори Ловачки.

Не встигаю зітхнути, як перед очима, наче із небес, являється у долині безмежне і величне Місто. Обережно спускаюся по крутизні скелі і опиняюся біля потоку. Він здивованими очима живої води дивиться на мене, а далі, кивнувши вперед, веде за собою. Ідемо разом із потоком тихо, мовчки, із трепетом наближаючись до світлої далини. Коли постаємо перед нею, вона нечутно розчиняється навстіж і ми бачимо, що це і не далина, а врата Міста. Тут потік вмить умовкає, вода, що вірно вела мене досі, стає білою хмаринкою, злітає і щасливо тане у високості. Я входжу у Місто сам.

Видно, тут ще дуже рання година. Весь осяяний світанковим спокоєм, рухаюсь безлюдними вулицями — м’яко, майже нечутно. Таке враження, ніби ступаю по тиші і відчуваю: вона, ця тиша омріяного Міста, тепла, соковита і ніжна, як килими весняної трави під босими ногами орача. На вулицях порожньо — жодного перехожого. Піднімаю голову — і на мене ллється сяйво блаженства, яким починають розквітати куполи храмів. А над ними, з таким же умиротворенням, починають розпливатись ностальгічні мелодії духового оркестру.

Я знову зауважую — на вулицях ані душі. Разом з тим відчуваю: із кожного вікна на мене дивляться люблячі очі, у кожному будинку — дорогі мені люди. Навіть зграї дивовижної краси метеликів, які перелітають з дерева на дерево, бачиться, радісно вітають моє повернення у рідне місто. Адже хтось постійно твердить: тисячі-тисячі літ тому я жив тут. Тут, саме у цьому місті, я любив і був коханим!.. І тут, саме тут, усім править тільки Любов!..