Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

проглядає расизм, фанатизм церковно-монархічний та месіанський. Щирість та суб’єктивна чесність не означають обов’язкового гуманного ставлення до людини. Навпаки, доведені до крайнощів, вони породжують фанатично-садистське ставлення до людини. Ці крайнощі з’являються тоді, коли ідея, прагнення до істини не самообмежуються сумнівами у собі, в Ідеї, не пом’якшуються «безідейною» любов’ю до людей і пошаною до того, що в них — навіть у нелюдів — людське, презирством й ненавистю до антилюдяного в собі, в однодумцях, в Ідеї, в обмеженості своїх істин.

Глузування з ворога (а «російські патріоти» — поки що не вороги на взірець КДБ, а ідейні супротивники демократів. Проте може надійти час, коли вони змінять КДБ: їхні ідеї мають тенденцію втілюватись у реальності) буває людяним, коли щось у ворогові цінуєш і перебуваєш з ним на рівних — і вони, й ми поки що в’язні ГУЛАГу, а не його керівники. «Російські патріоти» вважають, що влада м’якше ставиться до нас, а ми думаємо, що навпаки. Так чи інакше, але садять і тих, і інших. А те, що у верхах є люди, які симпатизують їм чи нам (а чи є вони? Медведєви вірять, я — ні), з погляду етичного не так вже й важливо: умови суперечки, ідейної боротьби у демократів і руситів етично однакові.

Я зупинився на цьому питанні тому, що проблема моральності виступів проти ворога, який сидить у таборі, з’являється постійно.

Коли група Фетісова — Антонова написала огидну фашистську роботу, у якій солідаризувалась із владою, з її російським націоналізмом, расизмом, то у самвидаві з’явилась зловтішна стаття про божевільних, що заслужили тюрму від рідної та близької їм влади.

«Хроніка» з осудом відгукнулась про зловтішання антифашиста, що ставила його на один рівень з Фетісовим й Антоновим.

Як і кожна практична моральна проблема, ця не має формули розв’язку. Ось дехто закликає різати кримських татар, євреїв, українців, росіян, арабів, кого завгодно. Навіть більше, влада у цей час проповідує те саме. Моральне почуття вимагає вдарити по погромникові, паралізувати його людиноненависницьку пропаганду словом, яке розкриває внутрішній зміст пропаганди (вона може виявлятись у словах християнства, любові до Батьківщини, комунізму) точним словом — фашист, садист, расист, погромник, нелюд.

Проте це слово інший бандит — той, що при владі, може використати проти того, хто влади не має. Чи можна давати свідчення на нього? Формули виходу з ситуації немає і бути не може — вона сама буде нелюдською, якщо її створити. Доводиться шукати міру в реакції на Фетісових, тобто, наприклад, шукати стиль, форму, слово й аргумент полеміки, такі, що «не доносять», інакше кажучи, непридатні для прокурора й судді.

Ось фашист сидить з євреєм в одній камері. Фашист прямо каже, що влада — другорядний ворог, а першорядний — це єврей, інтелігент, ліберал і демократ. Починаються суперечки, крики, взаємні образи. Але демократ отримує передачу, а в фашиста нічого немає, він голодує, він хворий, він вмирає.

В одного мого товариша якось виникла саме така проблема. Але вирішити її було легко. І він вирішив по-християнськи. Складніше, коли невелику зібрану суму доводиться розподіляти між хворим демократом і вмираючим фашистом. А ти не сидиш, не бачиш, як мучиться фашист, ти про нього особисто не знаєш, він не ближній, духовно він для тебе — по той бік. Усе тобі в ньому вороже, в ньому — в конкретному злі, а не просто в символі зла.

Як бути? Я вирішив цю проблему на користь хворого демократа, але завжди відчував, що вибір мій — неморальний (у дійсності проблема ще складніша й глибша, бо неморальний сам вибір, але тут самі гроші, те, що їх не вистачає, стають проблемою). Коли тобі заподіяли зло, то морально простити його, ворога, кривдника (хоча й тут є безвихідні теоретичні ситуації). Але хто сміє прощати Сталіна, ЧК, ДПУ, НКВД, КДБ, Генерального Прокурора Руденка — не за себе (як прощав «фаворитів коронованого фельдфебеля» Миколи І декабрист Іван Олександрович Аннєнков)? Як можна простити людині, яка не тебе, а інших мріє різати? Яка посадила в тюрми людей своїм доносом — зі страху, із вигоди?

Це питання поєднується з питанням про ставлення до Достоєвського. Геніальний письменник, мислитель. Але й патологічний російський націоналіст з неймовірно дикими ідеями про нацменів. Коли зібрати всі його висловлювання про євреїв, поляків, українців, то за незвичайно великим мислителем проглядають «Протоколи сіонських мудреців».

Людина, що вірить у міф про ритуальні вбивства, про боротьбу євреїв за владу над світом, не може викликати до себе поваги (оця її грань).

Про Достоєвського сперечалися з багатьома москвичами, тому що ті не хотіли бачити його політичної ідеології — лише естетику, духовні пошуки (ніби не було зв’язку між його надзвичайно глибокими ідеями і його антисемітизмом).

Небажання дивитись усій правді у вічі — зародок міфологізації ідеології та бачення світу.

*

Вийшовши від Гусарова, я пішов на вечірку до В. Л. Він колишній працівник піонерського журналу, займався дитячою літературною творчістю. Писав і підписував листи-протести проти судів, проти смертної кари і на той час був безробітним.

На вечорі був Володимир Буковський, що зовсім нещодавно вийшов з табору. Володю я розпитував про психушки. Мені добре запам’яталась його розповідь про найстрашніше.

У тебе в психушці з’являється друг, з яким можна поговорити. Він любить тебе, ти — його. Відбувається своєрідна взаємопідтримка. Але тут раптом він по секрету повідомляє, що він Сталін, Наполеон або ще хтось. У нього не було раніше навіть натяку на маячню, манію. Що ж тепер робити? Не хочеться його ні бачити, ні чути — така страшна зміна особистості. Але ти для нього єдина близька істота, він ревниво стежить за тим, що ти говориш з іншими, мовчиш, віддаляєшся від нього. Починаються сцени, і місяцями доводиться вдавати, що між вами нічого не змінилось.

Страх перед тим, що й сам психічно зламаєшся, стає майже трансцендентним.

Володя Буковський як особистість дуже нагадував мені Валентина Мороза[13]. Така сама сила духу, волі, такий самий особистісний магнетизм, особистий шарм, що об’єднує людей зовсім різних.

Я прочитав Володі свою статтю про психологічні методи на допиті. Він зауважив про відмінності психологічного стану свідка й того, що під слідством, але в цілому вважав, що така стаття непотрібна: людина сама повинна вирішувати проблему поведінки, ніхто їй не підкаже.

Як засвідчив досвід, Володя (як і багато інших, вже досвідчених у стосунках з КДБ) не мав рації. Річ у тому, що ті, хто вперше потрапляє до КДБ, часто помиляються через рештки