Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Москвичі обговорювали статтю А. Михайлова «Міркування з приводу ліберальної кампанії 1968 р.» — критика ліберальної опозиції — зокрема, Ініціативної групи — з позицій соціал-демократичного марксизму. Багато що з авторових зауважень видалось мені слушним, але навіть слушне написане таким зверхнім тоном, з добрячою дозою догматизму, з нерозумінням політичної важливості опори на закони й моралізму руху та схильністю до підпілля. Через ці помилки стерлося все те близьке, що було в статті для багатьох, хто поділяв позиції, подібні до позиції Михайлова. Зовсім вже обурювала фраза про біснуватість, істеричність демонстрації 25 серпня 68-го року. Не розуміти значення вибухів морального обурення — означає стояти на позиціях плоского раціоналізму, прагматизму. Михайлов не розумів усієї важливості у країні безправ’я — на етапі розростання опозиції у середовищі фахівців — ідейності, відваги, морального протесту й правосвідомості.

Все це зменшило силу його думки про те, що багато учасників містифікують соціальне коріння демократичного руху: суперечності між рівнем виробничих сил і бюрократичною системою розподілу, організації й управління, у класовому стосунку — між науково-технічною й гуманітарною інтелігенцією, спеціалістами й бюрократами. Містифікація полягає у тому, що рух трактується як суто моральний протест, позакласовий. Михайлов дуже точно вказав на те, що боротьба за загальнонародне право — свободу слова, переконань, думки — це вузько класова позиція, бо вона не вимагає самоуправління на підприємствах, права на страйки, не вказує на бажану форму управління державою — господарством, армією, культурою — це висловлене в загальнонародних потребах інтелігентське начало: інтелігенція не може творити без свободи думки, слова, друку, організацій.

Проте добродій Михайлов настільки традиційний у своєму марксизмі, що навіть стилем своїм, формою полеміки відштовхує від себе: «Моралізаторство, юридичне крутійство, гучні фрази» (перебільшення помилок руху, навмисно образливе), «це — розлад і деградація» (про пасивних лібералів; за моєю термінологією — просто лібералів), «дії їхні… об’єктивно провокаційні» (про активних лібералів, тобто демократів).

Оскільки всі мої друзі обурювались його статтею («сидить у себе в кутку, мовчить собі тихенько, нічогісінько не робить, і ще й гордо повчає і сміє розкидатись звинуваченнями, радити займатись теоретичними дослідженнями по хатах, не висовуючи носа з нори»), я намагався захищати автора. Треба переступити через снобізм «теоретика», «вченого марксиста», через його невміння конкретно мислити: без «істеричних демонстрацій», галасливої, відкритої частини айсберга самвидаву все інше розвиватиметься дуже повільно і в підпільно-авантюрному руслі. І тоді видно раціональне в його критиці. Справді, чому ми не публікуємо матеріалів про страйки, чому не зв’яжемось з бунтівниками з Новочеркаська, Прилук і т. д.? Я особисто передав у «Хроніку» три повідомлення про робітничі страйки в Україні, але їх не опублікували, бо «це політика, а політикою ми не займаємось». Чому право на страйки менш важливе, ніж право на свободу совісті? Тому, що воно вторинне, залежить від інших прав? Але це регулятори відносин між робітниками й державою, регулятор виробничих взаємин, крок до самоврядування, специфічна пролетарська зброя за права, найбільш зрозуміла робітникам. Чи є перевагою «ідеальність» свобод, яких хочуть інтелігенти? Так, оскільки у свободі думки і її висловлювання — політична передумова національних та економічних свобод. Проте абстрактна, ідеальна свобода безсила у своїй «чистоті», якщо вона не «забрудниться» матеріальними свободами — свободою виборів, страйків, масових організацій, правом мас контролювати керівництво.

Демократичний рух зачіпає всі матеріальні свободи, але надто вже мало.

Снобізм слів П. Якіра про те, що його не цікавить, чи йдуть за нами маси, висловлює саме індивідуалізм та інтелігентський анархізм демократів.

В українських патріотів немає цього снобізму щодо мас. Навпаки, тут можна побачити перебільшене поклоніння масам у формі абстрактної, містичної лобові до нації. Але це не заважає патріотам Східної України бути відірваними від нації, народу живого, — через культурництво, філологізм, аполітизм, непрактичність.

Спільне в російських демократів і в східноукраїнських патріотів — абстрактність свідомості, містифікованість політичної спрямованості. Цю абстрактність особливо видно у «ліберальних марксистів» (тобто немарксистів), наприклад, у Роя Медведева. Медведев з його «класовим» підходом так само далекий від робітників та селян, як і його опоненти — демократи й російські націоналісти. Його «об’єктивізм» — небажання додумувати до кінця, небажання заглиблюватись у «марксистську єресь», відійти від застарілих догм, і тому він суб’єктивно сприймає країну й історію, у нього не науково-об’єктивний аналіз, а неусвідомлений страх перед втратою «основ» під ногами, перед майбутньою кров’ю народного бунту.

А демократи, знущаючись із несміливості думки Медведева й ліберальних сподівань на те, що влада стане м’якшою, на її еволюцію, поділяють його формальну аконцептуальність, безпрограмність, неполітичність (тобто «об’єктивно-історичний» аналіз) — основи його ілюзій.

Я сам ніс у собі цей «первородний гріх» інтелігента: рефлексію, абстрактність, відірваність від побуту, матерії життєвої практики, міф суто особистісного протесту — і тому відчував силу й слабкість «загального» в русі опору. Романтична реакція на радянську дійсність: російський монархізм, слов’янофільство, націоналізм — демонстрували зворотній бік «первородного гріха».

У самвидаві з’явились статті російських націоналістів «Слово нації» й «Три ставлення до Батьківщини». Дико якось було читати голос з печерних часів, заклик назад, до «самодержавства, православ’я і народності», трьох китів царизму, російського слов’янофільства і чорних сотень. Але три кити у старі добрі часи все-таки формально були пристойніші. А тут вже відчувалась доба раціоналістичного «романтизму»: біла раса, «безладна гібридизація», «голос крові».

Ще коли я збирався до Москви, Таня попросила, щоб я зустрівся з В. Гусаровим, автором чудових публіцистичних праць «На захист Фадея Булгаріна» (Гусаров «доводить», що Булгарін — патріот на взірець Кочетових, справжній охоронець «правильної літератури») та «Мій тато вбив Міхоелса» (про вбивство кагебістами знаменитого режисера й актора Міхоелса).

Гусаров написав у своєму звичайному іронічному стилі «Слово про свободу» — відповідь «Слову нації». Але закінчує він зовсім не іронічно: «Всезагальний розклад треба припинити не за допомогою батога та різки, а за допомогою гласності».

Коли я прийшов до Гусарова, він тільки обмірковував листа у психушку до Петра Григоровича — в іронічному стилі, але без сарказму, а з любов’ю та глибокою пошаною до нього. Він вже написав два листи, а тепер вирішив їх продовжити і зробити публічними, відкрити діалог з Петром Григоровичем про речі неполітичні, але, можливо, важливіші.

Автори «Слова нації» мене зацікавили. Виявляється, вони приходили до Гусарова. Гусаров описував діалог з ними гумористично, тобто поєднуючи повагу до їхньої самовідданості, щирості зі сміхом над їхнім «романтизмом», браком почуття гумору, що призводило до словесного та ідейного несмаку, до солодкавого пафосу.

Ця іронія перетворюється на сарказм, коли через підсолоджену естетизацію страшної російської історії