Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

307. ">[247]. Не можна, однак, стверджувати, що римські юристи, хоч би і суто інтуїтивно, але послідовно застосовували висновок від попереднього правового явища до наступного або навпаки. С. А. Муромцев — дореволюційний дослідник римського права, який прагнув осмислити правотлумачну і правозастосовну практику архаїчного Риму, свідчить, що аж до часів Юстїніана вважались недійсними заповіти, якщо заповідач призначав спадкоємцем свого раба, але при цьому забував застережити, що цьому рабу він дарує свободу[248]. Якби при тлумаченні таких заповітів враховувався висновок від наступного правового явища до попереднього, то не можна було б не помітити, що із призначення раба спадкоємцем випливає, що йому дарується свобода, бо раб не має цивільної правоздатності і не може отримати майно у власність, у тому числі в порядку спадкування. Визнання у зазначених випадках заповітів недійсними грубо суперечило змісту заповітів і вираженій у них волі заповідачів, було проявом грубо формального підходу до тлумачення заповітів.

Проте належного розуміння висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки до цього часу немає ні в практиці правозастосування, ні в науці. Так, один із найдосвідченіших науковців академік В. С. Щербина пише: «... Хіба акти цивільного законодавства встановлюють відповідальність за порушення законодавства? ЦК України (глава 51) встановлює відповідальність за порушення зобов’язання, а не законодавства чи правил здійснення господарської діяльності. Погодьмося, що це — різні речі»[249]. Автор правий тільки в тому, що не можна вважати цивільною відповідальність у вигляді вилучення прибутку чи сплати штрафу в доход бюджету. А взагалі цивільні зобов’язання і положення цивільного законодавства, що поширюються на такі зобов’язання, є явищами, що пов’язані як наступне (зобов’язання) і попереднє (положення законодавства). Тому порушення зобов’язання є порушенням законодавства і навпаки.

Цьому інструменту тлумачення нормативно-правових актів не навчають на юридичних факультетах і в академіях. Лише в окремих підручниках з теорії права цей висновок згадується, але описується у повному відриві від законодавства і практики його застосування. За таких умов фахівці не володіють цим інструментом роботи з нормативним текстом. Суддя Конституційного Суду України В. М. Шаповал — юрист найвищої кваліфікації у теоретичному і практичному відношеннях, який має величезний досвід роботи з нормативними текстами, в окремій думці щодо одного із рішень цього Суду зауважив, що Кабінет Міністрів не приймає постанови, як на це зазначається в рішенні Конституційного Суду, а видає їх[250]. При жорстко буквальному формальному підході, подібного до того, що здійснювався у Стародавньому Римі в період видання Законів XII таблиць (середина V століття до н. е.), таке твердження є бездоганним, бо відповідно до частини першої ст. 117 Конституції «Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання». Але ж уже в часи Ціцерона (середина І століття до н. е.) ведеться боротьба між жорстко буквальним, формальним підходом до тлумачення правочинів і гнучким підходом, в якому С. А. Муромцев вбачав прагнення виявити дійсну волю його учасників[251]. І формалізм у цій боротьбі програв. Схоже, однак, нате, що ця боротьба в Україні не закінчилась до цього часу. Тому сьогодні повинно бути зрозуміло, що, якщо Кабінет Міністрів постанови «приймає» (попереднє правове явище), то потім він їх «видає». Якщо ж він «видає» постанови, то до цього він їх «приймає». А від використання у відповідному конституційному положенні того чи іншого терміну в юридичному змісті цього положення не зміниться абсолютно нічого.

Часто судді просто стають у тупик при вирішенні справ із-за того, що не володіють висновком від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Так, наказом міністра був звільнений з роботи керівник державного підприємства. Він пред’явив позов про поновлення на роботі, але суддя за наявності підстав для поновлення працівника (керівника підприємства) на роботі не міг усвідомити, як же можна поновити працівника на роботі, якщо він не вимагає визнання незаконним і скасування наказу міністра, а закон забороняє суду виходити за межі позовних вимог. Але ж цілком зрозуміло, що рішення суду про поновлення працівника (керівника державного підприємства) на роботі позбавляє наказ про звільнення з роботи будь-якої юридичної сили. На незаконність наказу про звільнення достатньо зазначити в мотивувальній частині судового рішення, а думка про те, що неможливо поновити працівника на роботі без визнання незаконним наказу про звільнення — це рецидив формалізму епохи видання Законів XII таблиць. Тільки за умови, якщо працівник просить у позовній заяві і визнати наказ недійсним і поновити його на роботі, суд повинен за наявності підстав задовольнити обидві ці вимоги. У тих же випадках, коли працівник пред’явить позов тільки про визнання недійсним наказу про звільнення і не буде просити про поновлення на роботі, не можна вважати, що рішенням суду про визнання наказу незаконним працівника поновлено на роботі, бо у поновленні на роботі є власний юридичний зміст, якого немає у наказі про звільнення. У наказі ж про звільнення немає будь-якого юридичного змісту, якого немає у звільненні.

Відсутність розуміння значення висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки в правотворчих органах призводить до невиправданого ускладнення формулювань положень законодавства. Зокрема, приписується не тільки визнавати противоправними, а й скасовувати чи визнавати нечинними рішення суб’єктів владних повноважень або окремі їх положення (ст. 162 КАС). Проте стосовно нормативно-правових актів ч. 8 ст. 171 КАС передбачає тільки визнання їх незаконними чи такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили. Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється текстуально не закріплена норма, згідної якої скасування чи визнання нечинними нормативно-правових актів чи їх окремої частини не вимагається. Це — відповідно до заголовку глави 6 КАС і заголовку ст. 171 КАС — особливість провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Тому правова норма, що виявляється при тлумаченні ч. 8 ст. 171 КАС за допомогою висновку від протилежного, застосовується усупереч загальному правилу ст. 162