Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

КАС, яке приписує не тільки визнавати протиправними, а й скасовувати або визнавати нечинними рішення чи окремі частини. При цьому враховується, що правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої в ст. 171 КАС правової норми, підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, текстуально закріпленою в ст. 162 КАС, оскільки перша із названих правових норм позначається законодавцем як одна із особливостей провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Із визнання судом нормативно-правових актів незаконними чи такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили, випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляється припис не застосовувати ці акти повністю чи в частині. Отже, можна прагнути подолати дискретність законодавчого тексту (як і ст. 162 КАС), а можна цього і не робити. Останній варіант виявляється навіть більш прийнятним, бо всім зрозуміло, що нормативно-правовий акт, визнаний судом незаконним чи таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили, не може застосовуватись, хоч би у рішенні суду і не зазначалось на його скасування чи визнання нечинним.

У Цивільному кодексі також у скороченому варіанті йдеться про визнання актів незаконними (п. 10 ч. 2 ст. 16), але в розширеному варіанті уже зазначається на те, що суд визнає незаконним і скасовує відповідний акт (ст. 21). Законодавець у цьому випадку прагнув подолати дискретність нормативного тексту.

У Кодексі адміністративного судочинства законодавець спочатку у ч. 2 ст. 2 зупиняє свою увагу на «оскарженні» рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень до адміністративних судів («до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження»). Потім у п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС] вказується на «передання» публічно-правового спору на вирішення адміністративного суду. У ч. 2 ст. 4 і ч. 2 ст. 17 КАС уже йдеться про юрисдикцію адміністративних судів.

У Господарському процесуальному кодексі ми помічаємо більш чітко виражену послідовність фіксації законодавцем окремих етапів: 1) у частині першій ст. 1 ГПК йдеться про право «звертатися» до господарького суду; 2) у частині першій ст. 2 ГПК йдеться про суб’єктів, за позовними заявами яких господарський суд «порушує» справи»; 3) у частині першій ст. 12 ГПК йдеться уже про спори, підвідомчі господарським судам. У кожному із цих положень здійснюються спроби визначити коло спорів, у разі виникнення яких відповідні суб’єкти мають право «звертатися» до господарського суду, господарський суд зобов’язаний «порушити справу», а сама справа «підвідомча» господарським судам. «Підвідомчість» означає, що можна було ще зафіксувати етапи розгляду справи (у судах різних інстанцій), прийняття судових рішень і т. д. Причому належного погодження між положеннями ст. 1, 2, 12 ГПК немає. Цілком зрозуміло, що достатньо було б визначити коло спорів, підвідомчих господарським судам, а із цього законодавчого положення випливали б і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявлялись би і право звернення до господарського суду, і обов’язок господарського суду порушити справу, тобто ст. 1, 2 ГПК тільки ускладнюють текст цього Кодексу та породжують зайві колізії.

Неврахування правотворчими органами феномена випливання із актів законодавства правових приписів, які виявляються при тлумаченні висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, веде до невиправданого нагромадження правових конструкцій, ускладнення актів законодавства та умов діяльності осіб, які підпадають під дію таких актів.

«У разі, коли податкове зобов’язання було нараховане податковим органом до закінчення строку давності ... податковий борг, що виник у зв’язку з відмовою у самостійному погашенні податкового зобов’язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів від дня узгодження податкового зобов’язання» (п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»). Із цього положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого зі спливом зазначеного строку податковий борг, про який йдеться у наведеному пункті, не може бути стягнутий. Цей правовий припис не суперечить будь-якому іншому правовому припису, а тому підлягає застосуванню. У такий спосіб виключається потреба у списанні податкового боргу як діях, що впливають на стан податкових правовідносин. Списання податкового боргу, строк на стягнення якого минув, перетворюється в суто технічну внутрішню операцію, яку здійснює податковий орган і яка ніяк не впливає на податкові правовідносини.

І все ж підпункт «в» п. 18.2.1. ч. 18.2 ст. 18 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачав списання податкового боргу юридичних та фізичних осіб, стосовно якого минув строк позовної давності, встановлений цим Законом. Встановлювалось також, що порядок списання податкового боргу визначається центральним податковим органом за узгодженням з Міністерством фінансів України. У зв’язку з цим було затверджено Порядок списання безнадійного податкового боргу платників податків[252], яким передбачалось списання, зокрема податкового боргу, стосовно якого минув строк позовної давності, за рішенням податкового органу, що приймається за заявою платника податків. Не було будь-якої потреби ні в поданні заяви про списання податкового боргу в таких випадках, ні в прийнятті рішення про його списання, оскільки із припису п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 названого Закону випливав і висновком від наступного до попереднього правового явища виявлявся правовий припис, згідно з яким сплив строку давності на стягнення податкового боргу припиняє обов’язок платника податків сплатити податковий борг, а податкові правовідносини в таких випадках у відповідній частині припиняються. Але законодавець серйозно ставиться до цих процедур і законами про Державний бюджет на 2005, 2006 і 2007 роки незмінно призупиняв дію підпункту «а» п. 18.2.1 ч. 18.2 ст. 18 названого Закону. Це не мало будь-якого юридичного значення, бо паралельно з цим не призупинялась дія п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 цього ж Закону, який перешкоджав стягненню податкового боргу, що виник унаслідок прострочення сплати податкового зобов’язання, визначеного податковим органом, у зв’язку із спливом строку, впродовж якого можливе таке стягнення. І лише при прийнятті Закону «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України»