Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— У США, наприклад, в деяких штатах легалізоване медичне використання конопель, по рецепту, — сказав Вадим.

— Так! І онкохворі чи люди з хворобою Альцгеймера можуть полегшити свій стан — тобто влада розуміє потреби громадян, а у нас, навіть по рецепту, не можна. А як алкоголь — то алкоголь МОЖНА. Хоч він шкідливіший і залежність викликає — ніхто не забороняє. Навпаки, пийте, хоч залийтеся. Бо на цьому заробляють інші “пацани”. І відсоток злочинів, вчинених у стані алкогольного сп’яніння, просто шкалить на фоні того, що вчинено під наркотою і то, не під коноплями чи ЛСД, а під важкими. Дозвольте легкі наркотичні засоби — і ситуація зміниться. Але ж ні-і-і, не можна, у нас люди не такі. Та такі самі вони,як і  всюди. Десь багатші, десь бідніші, але люди ВСІ однакові. Питання у владі: десь влада по справжньому піклується про своїх громадян, а десь — лише про свою власну вигоду, і часто лізе у сфери, котрі її особливо і не стосуються.

— Оце тебе понесло, — здивовано сказав Єгор.

— Просто Степан знає про що говорить, — Вадим кивнув і усміхнувся, — він такі-і-і квести проходить…

— А що за квести? — очі Єгора загорілися від цікавості.

— Доки слідство триває — нічого не можу сказати, вибачай, — сказав Степан.

— Ти типу з управління боротьби з цим… як його, незаконним обігом наркотиків?

— Ні, — Степан похитав головою, — я займаюся іншим, просто іноді все переплітається.

— Багато їздиш?

— Так.

— І в багатьох країнах був? — Єгор не відводив від нього зацікавленого погляду.

— В багатьох.

— У скількох?

— Десь в районі сорока.

— Ти ж іще молодий… Коли ти встиг?

— Я рано почав. Ще на останніх курсах. Ну і я ж там у справах. День-два і полетів далі.

— Так а ким ти працюєш? Я теж хочу так по світу поганяти!.. Куди мені цілитися?

Степан похитав головою.

— Навряд чи тобі підійде моя робота. Тобі світить великий і просторий кабінет з секретаркою на вході, — він усміхнувся.

— Звідки ти знаєш?

— Побачиш. Та я і не шукав цю роботу, мені її запропонували.

— Круто!!! — захоплено вигукнув Єгор. — Я теж так хочу!   

— Я назву одну з причин, по якій тобі Степанова робота не підійде, — усміхнувся Вадим.

— Ану…

— Мови. Скільки мов ти знаєш?

— Ну… Англійська, російська, українська…

— Все?

— Все, а скільки треба?

— Багато. І вчити — швидко.

Єгор поглянув на Степана з недовірою.

— Я зрозумів… Ти — поліглот?

Степан кивнув.

— І скільки мов ти знаєш?

— Я ніколи не рахував. Існує ще багато різних діалектів — їх рахувати, то невдячна справа…

— А які групи?

— Африка і Європа. Зв’язок, як розумієш, прямий.

— Колонії, — Єгор приголомшено дивився на Степана, — блін… чому ми раніше про це не почали говорити? Ти був стільки часу поруч і я не знав, що ти такий кадр… я думав, що ти просто якийсь штабник. Ганяєш туди-сюди з паперами. Ти… ти, мабуть з розвідки… Ти у них перекладач?! — запитав хлопець, вчепившись за відому йому інформацію.

Степан не відповідав нічого, просто дивився на хлопця.

— Ну скажи, я вгадав?

— В мене є робота — я її виконую. Сьогодні роблю щось для одних, а завтра — для інших.

— Вгадав, — усміхнувся Єгор задоволений собою, — ти перекладач. А в Африці ти на якому узбережжі більше буваєш? На Західному? Чи на Східному?

— Та коли як. Минулі роки більше якось був Центр, потім Захід, але Схід теж, іноді, трапляється — Еритрея.

— Чув… А ця, як її… Ну, там, капець був… минулого року… О! Сьєрра-Леоне! Там якісь вояки цивільним руки відрубували! Це правда? — запитав з запалом Єгор. Степан опустив голову.

— Правда.

— А чому?

— Президент закликав “взятися за руки” заради національної злагоди, а бойовики ОРФ (“Об'єднаного революційного фронту”) почали відрубувати цивільним кисті рук і скидати їх на сходи президентського палацу. Всім підряд. Скалічили майже двадцять тисяч цивільних, — голос Степана зазвучав напружено і Лора відчула, як його рука міцніше стисла її талію. Минулого року… Минулого року він хотів все облишити, через події у Сьєрра-Леоне… Мабуть, ці бойовики були його “клієнтами”...

— Ну, але ж у вас там імунітет? Вас не чіпають?

— Це Африка, Єгоре, там ні в кого немає імунітету.

— А спостерігачі? Миротворці?

— В Сьєрра-Лeоне ще не введений миротворчий контингент. І з чого б у них був імунітет? Це просто військові. І ніхто: ні миротворці, ні спостерігачі не перебувають у безпеці. Ніде. Руанда це дуже дохідливо всім продемонструвала у 94-му. 

— А що там було?

— Вони стратили десять бельгійських миротворців. З тортурами і знущаннями. Спочатку миротворців оточили і запропонували здатися. Вони погодилися, а потім, — Степан замовк,— я не хочу озвучувати все, що з ними зробили. Буде бажання — почитаєш.

— А давайте змінимо тему, — запропонувала Тетяна.

— Давайте, — погодився Степан.

— Та ну! Тобі не цікаво? — перепитав Єгор.

— Як людям відрубують руки і катують? Ні! Мені від цього страшно! — обурилася Тетяна.

— Добре. Тоді розповідай про диво. Що там у вас сталося?

— А що про диво розповідати? Он вони, два дива, обоє, сидять, — Тетяна кивнула на сестру і Степана. — Відьмак і Русалка…

Вона розповіла про випадок на водосховищі, не згадуючи того, що трапилося потім. Просто описувала подію і свої переживання — що дуже злякалася, коли дізналася, що могла втратити сестру. Як раділа поверненню її з лікарні і як вони тоді з бабусею пекли печиво. Як вона, ще мала, дивилася, як обирали найкраще… Потім перевела тему на печиво. Тетяна розповіла, що це сімейний рецепт і що воно дуже смачне — Степан підтвердив. Смачне. Тетяна тактично оминула розповідь про те, що понісши тоді коробку з гостинцем сестра повернулася вся в сльозах і плакала майже цілий рік, доки Степан не поїхав з селища. Печиво, горіхи… Єгор був вражений, що у родини дівчат є така особлива сімейна історія, яку вони знають, бо у нього всі з міст, нічого такого немає. Ну, принаймні він ніколи не чув.