Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я показав джин.

Він його так і хапонув.

— А зараз підсади-но мене на мій хрест, а сам ушивайся геть із цього пекла!

— Не можу я покинути тебе тут, І.Х.

— А більш мене ніде й покинути, як тільки отут.

Він вицмулив мало не всю пінту.

— Та це ж смертельна доза! — запротестував я.

— Смертельна вона для болю, хлопчику. Бо коли прийдуть мене схопити, навіть отутечки мене не буде.

І.Х. поліз вище.

Я зашкрябав нігтями потріскану деревину хреста, а тоді, задерши голову догори, замолотив по хресту кулаками.

— Прокляття! І.Х.! Дідько! Якщо це остання твоя ніч на землі, то чи ж ти хоч очистився?

Він сповільнив своє сходження.

— Що?

— Ти коли востаннє сповідався? — вибухнув я. — Коли, коли?

Голова його сіпнулася з півдня на північ, так що обличчям він обернувся до цвинтарного муру й того, що далі за ним.

— Де ж? — допитувався я, сам собі дивуючись. — То де ж ти сповідався?

Обличчя його, мов загіпнотизоване, несхитно дивилося тільки на північ, тож це спонукало і мене підскочити і, хапаючись за кілочки-приступки, й собі подертися нагору, налапуючи ногами опертя.

— Ти що ж це витворяєш? — закричав на мене І.Х. — Це мій тут прихисток!

— Віднині не тільки твій: там, там і отут-о!

Я обкрутнувся так, що опинився в нього за спиною, тож йому довелося обернутись, аби прокричати:

— Ану злізь! Додолу!

— То де ж ти сповідався, І.Х.?

Він витріщався на мене, але очі його так і косували на північ. Тоді я я скривив свій зір і задивився понад довгою протяглістю хрестового рамена, де могли бути прицвяховані рука, зап’ястя й долоня.

— Боже! Оце ж воно! — вихопилось у мене.

Бо там, вишикувані в одну лінію, мов у прицілі рушниці, видніли і мур, і те місце на мурі, куди висаджена була та лялька з воску й пап’є-маше, і, трохи далі через кам’яний луг, чоло й очікувальні двері церкви Св. Себастьяна!

— Так! — видихнув я. — Дякую, І.Х.!

— Та злізь туди до…

— Злажу, злажу, — і я відвів очі від цвинтарного муру, але вже після того, як укмітив: його обличчя знову обернулося до краю небіжчиків і церкви за цвинтарем.

Я почав спускатись на землю.

— То куди ж ти? — запитав І.Х.

— А туди, куди мав би податися ще кілька днів тому…

— Куди ти сіпаєшся, дурний пришелепку! Обходь ту церкву десятою дорогою! Там небезпечно!

— У церкві небезпечно? — я перестав злазити й задивився вгору.

— Тільки не в тій церкві, ні-ні! Стоїть вона аж по той бік цвинтаря, а глупої ночі буває відчинена для всякого дурня заплішеного, хто тільки туди поткнеться!

— І воно туди забігає, еге ж?

— Воно?

— Пекло! — я затрусився. — Перш ніж сховатися на ніч на цвинтарі, Чудовисько ходить туди сповідатися, правда?

— А туди тебе к бісу! — вереснув І.Х. — Оце вже ти й достеменно пропав! — він заплющив очі, застогнав і почав остаточно укукоблюватися на тому темному крижі посеред смерку й насування ночі. — Давай, вперед! Хочеш страху? Бажаєш жаху? То й піди та послухай: ото справдешня сповідь! Сховайся, і коли він нарешті прийде — пізно, ой в дідька пізно! — і ти його наслухаєшся, то душа твоя скорчиться, зморщиться, згорить і згине!

Від тих його слів я так міцно вчепився в стовп, аж скалки повпивалися мені в долоні.

— І.Х.? Ти ж усе знаєш, чи не так? То скажи мені, Христом-Богом тебе заклинаю, I.X.! Скажи, поки ще не пізно. Ти ж знаєш, навіщо те тіло випхали на мур! Чи не Чудовисько виперло його туди, аби всіх залякати? І, зрештою, хто воно, те Чудовисько? Скажи мені. Скажи!

— Бідолашне ти невиннятко, прицуцькуватий сучий синочку. О Боже мій, синку! — І.Х. задивився згори на мене. — Ти лізеш у пащеку смерті й сам не тямиш, чому.

І він простер свої руки на боки, одну на північ, другу на південь, а тоді обхопив ті рамена, мов полетіти зібрався. Натомість лише порожня пляшка впала додолу й розбилася в мене під ногами.

— Бідолашний любий сучий син! — прошепотів він небесам.

Я пустився руками й ногами, щоб останні два фути пролетіти в повітрі. Коли мої підошви ударилися об землю, я гукнув його востаннє, смертельно стомлений:

— І.Х.?

— Іди вже — до чорта в зуби, — сумно поблагословив він. — Бо я вже й сам достеменно не відаю, де той рай…

Тут я зачув гурчання машин і якісь людські голоси неподалік.

— Тікай! — шепнув І.Х. з неба.

Та я не мав сил бігти. Тож просто поплентав геть.

51

Я здибав дока Філіпса, який саме виходив із Нотр-Даму. В руці у нього був пластиковий пакет, і мав док вигляд одного з тих прибиральників, котрі блукають громадськими парками, наштрикуючи сміття на палицю із цвяхом і скидаючи в пакети, аби потім непотріб спалити. Він вражено витріщився на мене, бо я вже ступив однією ногою на сходинку, от ніби зібрався до собору на месу.

— Ну-ну! — сказав він якось надто квапливо й сердечно. — Ось той хлопець, що вчить Христа, як ходити по мокру аки по суху, та поновлює Юду Іскаріота в злочинній схемі!

— То не я, — заперечив я. — А чотири апостоли. Я тільки підхопив їхні сандалі та й слідком за ними.

— І що ж це ви тут робите? — у лоб запитав він, шастаючи очима вгору-вниз по моєму тілу, а пальцями вибиваючи по пакету якийсь ритм. Я вчув ладан — і його одеколон.

Тут я вирішив розперезатись.

— Захід сонця. Найкращий час підстерегти здобич. Боже, як я люблю це місце! Планую колись зробити його своєю власністю. Не потерпайте: вас я лишу на роботі. Коли ж я цим заволодію, то позношу офіси, і хай усі живуть справжньою історією. Хай Менні працює на Десятій авеню, Нью-Йорк, там! А Фріца туди — в Берлін! Собі ж візьму Зелене Містечко. А що для Роя? Якщо він, дурило, бодай колись повернеться. Для нього збудуємо динозаврячу ферму. Я запущу дикі проекти! Замість сорока фільмів на рік я даватиму по дванадцять, зате всі — шедеври! Настановлю Меґґі Ботвін віце-президентом студії, вона ж такий блискучий спеціаліст! І поверну Луїса Б. Майєра