Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Мел глянув на годинник під тьмяним світлом панелі приладів. Він показував 1:01.

— Вибір, якою смугою скористатися, — заговорив керівник польотів, — потрібно буде зробити не пізніше, ніж за п’ять хвилин до посадки. Після цього ми не зможемо змінити курсу.

Отже, це означало, підрахував Мел, що його остаточне рішення потрібно буде прийняти протягом наступних сімнадцяти хвилин, можливо, й менше, залежно від часу передачі радіолокаційного керування літака Чиказьким центром диспетчерському пунктові підходу Лінкольна. Залишалося навіть менше часу, ніж він сказав Джо Патроні.

Мел помітив, що й сам починає пітніти.

Чи варто йому знову попередити Патроні, сказати, що часу вже менше? Мел вирішив, що не варто. Начальник служби техобслуговування вже керував дійством настільки швидко, наскільки міг. Нічого не дасть, якщо виснажити його ще більше.

— «Лінкольн-руління», я «Машина-один», — озвався Мел. — Надавайте мені найновішу інформацію стосовно статусу рейсу на підході. Можемо тримати цю частоту чистою?

— Підтверджую, — сказав керівник польотів. — Ми вже перевели звичний трафік на іншу частоту. Триматимемо вас у курсі справи.

Мел підтвердив і закінчив зв’язок. Таня запитала біля нього:

— І що тепер?

— Будемо чекати. — Мел знову глянув на годинник.

Минула хвилина. Дві.

Вони бачили, як працюють чоловіки, продовжують відчайдушно копати біля передньої частини і з обох боків літака. Блимнувши фарами, прибула ще одна вантажівка; чоловіки вискочили з кузова й поспішили до інших. Присадкувата постать Джо Патроні постійно рухалася, роздавала інструкції та підбадьорювала робітників.

Снігоочисники та ґрейдери досі стояли, вишикувані в лінію, чекали. Певною мірою, подумав Мел, наче стерв’ятники.

Репортер Томлінсон урвав тишу всередині автомобіля.

— Я тут подумав… Коли був малим, а це не так давно, тут повсюди були поля. Влітку паслися корови, росла кукурудза, ячмінь. А поряд трав’яне льотне поле; невелике; ніхто й не думав, що воно так розростеться. Коли хтось подорожував повітрям, то користався аеропортом у місті.

— Це авіація, — сказала Таня. Вона відчула короткочасне полегшення від того, що може думати й говорити про ще щось, окрім того, на що вони очікують. Тоді продовжила: — Хтось мені сказав, що робота в авіації змушує думати, ніби живеш довше, бо все змінюється так часто і швидко.

Томлінсон заперечив:

— Не все так швидко. Що стосується аеропортів, то зміни недостатньо швидкі. Містере Бейкерсфелд, через три-чотири роки може настати суцільний хаос.

— Хаос — це завжди поняття відносне, — сказав Мел; його розум був досі зосереджений на дійстві, яке він спостерігав крізь вітрове скло автомобіля. — У дуже багатьох аспектах ми навчилися з ним жити.

— Ви зараз не ухиляєтеся від запитання?

— Так, — здався він. — Гадаю, що так.

Воно й не дивно, подумав Мел. Його набагато менше наразі цікавила філософія авіації, у порівнянні з нагальністю того, що відбувалося надворі. Але він відчув, що Таня потребує, аби напруга трохи спала, хоча б ілюзорно; те, як він усвідомлював її почуття, було часткою тієї емпатії, яку вони, здається, щораз більше поділяли. Він нагадав собі також, що вони очікують рейсу «Транс Америки», і ще під питанням: приземлиться він безпечно чи ні? Таня була частиною «Транс Америки», допомагала з посадкою пасажирів на цей рейс. Насправді з них трьох вона найбільш безпосередньо була з ним пов’язана.

Із зусиллям він зосередився на тому, що перед тим сказав Томлінсон.

— Завжди так було, — оголосив Мел, — що в авіації прогрес у повітрі йшов попереду прогресу на землі. Ми інколи думаємо, що наздоженемо; в середині 1960-х це майже вдалося; але здебільшого це неможливо. Найкраще, що ми можемо зробити, здається, це принаймні не надто відставати.

Репортер не вгавав:

— То що нам варто робити з аеропортами? Що ми можемо?

— Можемо мислити вільніше, з більшою уявою, як мінімум. Потрібно позбутися залізничного мислення.

— Ви думаєте, ми досі його не позбулися?

Мел кивнув.

— На жаль, у дуже багатьох сферах. Наші перші аеропорти були імітаціями залізничних вокзалів, бо дизайнери мусили покладатися на якийсь досвід, і єдине, що в них було, — це досвід побудови залізниць. Після цього звичка залишилася. Саме тому ми зараз маємо так багато «лінійних» аеропортів, де термінали розтягнені довгим рядом і пасажири мусять проходити цілі милі.

Томлінсон запитав:

— Хіба ця ситуація не змінюється?

— Повільно і дуже мало де. — Як завжди, незважаючи на напруженість моменту, Мел уже втягувався до своєї теми. — Кілька аеропортів зараз будують колом — як пончики; де паркінг всередині, замість того щоби бути розташованим десь далеко; так, щоб люди ходили якнайменше; з допоміжними засобами, як-от швидкісні горизонтальні ліфти; так, щоб літаки стояли якнайближче до пасажирів, замість навпаки. Це означає, що до аеропортів починають ставитися як до чогось особливого й визначного; а також як до цілісних одиниць, а не сукупності окремих компонентів. До творчих ідей, навіть химерних, починають дослухатися. У Лос-Анджелесі пропонують побудувати великий аеродром у відкритому морі; у Чикаґо — створений людськими руками аеропорт-острів на озері Мічиґан; і ніхто з цього не глузує. «Американ Ейрлайнз» планують будівництво гігантського гідравлічного ліфта, щоб складати літаки стосами один на одного, завантажувати й розвантажувати. Але такі зміни повільні, вони не координовані; ми будуємо аеропорти, ніби шиємо прості клаптикові ковдри. Ніби абоненти телефонної мережі розробляли та робили телефони окремо самі для себе, а тоді підключали їх до єдиної світової системи.

Радіоприймач різко перервав Мелові слова:

— «Машина-один» та «Місто-двадцять-п’ять», я «Лінкольн-руління». Чиказький центр тільки-но повідомив, що передасть радіолокаційне керування зазначеного рейсу диспетчерському пунктові підходу Лінкольна о 01:17.

Годинник Мела показував 1:06. Повідомлення означало, що Рейс Два летить на хвилину швидше, ніж керівник польотів передбачав раніше. На хвилину менше часу для Джо Патроні; всього одинадцять хвилин, доки Мел буде змушений прийняти рішення.

— «Машина-один», чи щось змінилося зі статусом ЗПС три-нуль?

— Ні, жодних змін.

Мел замислився: чи не розраховує він усе надто прискіпливо? Його вже охопила спокуса наказати снігоочисникам та ґрейдерам рушити, але тоді він осікся. Відповідальність — це вулиця з двостороннім рухом, особливо коли йдеться про майже повне знищення літака вартістю шість мільйонів доларів. Залишалася ймовірність, що Джо Патроні пощастить, хоча з кожною секундою ця ймовірність зменшувалась. Перед непорушним «Боїнгом-707», наскільки Мелові було видно, деякі прожектори й техніку вже відводили. Але двигуни літака ще не запускали.

— Ті творчі люди, — поцікавився Томлінсон, — ті, про яких ви говорили. Хто вони?

Сильно не замислюючись, Мел озвався:

— Важко скласти один список.

Він спостерігав