Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

за тим, що відбувається. Решту транспорту й обладнання перед «Боїнгом-707» «Аерео-Мехікан» тепер відводили геть, і присадкуватий, вкритий снігом Джо Патроні піднімався трапом, що стояв біля носової частини літака. Нагорі Патроні спинився, обернувся та щось комусь показав; він, здавалося, щось гукав людям унизу. Тоді Патроні відчинив передні двері фюзеляжу й увійшов усередину; майже одразу після цього інша, дрібніша фігура піднялася трапом і пішла за ним. Двері літака захряснулись. Люди внизу покотили трап геть.

Репортер у машині запитав знову:

— Містере Бейкерсфелд, а ви могли б назвати тих кількох людей — найбільш творчих у питаннях аеропортів та майбутнього?

— Так, — сказала Таня, — а й справді!

Мел подумав: це ніби грати в кімнаті в шашки, поки весь будинок горить. Гаразд, вирішив він; якщо Таня хоче, він зіграє.

— Кілька імен спадає на думку, — сказав Мел. — Фокс із Лос-Анджелеса; Джозеф Фостер з Г’юстона, він зараз працює в Асоціації повітряного транспорту Америки. Алан Бойд в уряді; ще Томас Салліван, експерт у Портовому управлінні Нью-Йорка. В авіакомпаніях: Гелебі з «Пен Ем»; Герб Ґодфрі з «Юнайтед». У Канаді — Джон К. Перкін. У Європі — П’єр Кот з «Ейр Франс»; Граф Кастель — у Німеччині. Є й інші.

— Включно з Мелом Бейкерсфелдом, — втрутилася Таня. — Його не забули?

Томлінсон, який схилився над блокнотом, буркнув:

— Я вже вніс його до списку. Це ж безумовно.

Мел усміхнувся. Та чи справді, подумав він, це так безумовно? Колись, зовсім недавно, таке твердження було б правдивим; але він знав, що вже давно зник з очей на національній сцені. Коли так стається, коли ти перестаєш варитися у цьому казанку, то про тебе швидко забувають; а згодом, навіть якщо хочеться, можеш так ніколи й не повернутися. Не те щоб робота, якою він займається в аеропорту Лінкольна, менш важлива чи він робить її не дуже добре; у ролі генерального директора Мел знав, що виконує свої обов’язки, як завжди, добре, а може, й краще. Але значний внесок, який він колись, здавалося, зробить, уже зник з горизонту. Він усвідомив, що це вже вдруге за сьогодні його відвідала та сама думка. Це мало значення? Чи йому не однаково? Він вирішив: «Ні, не однаково!»

— Гляньте! — вигукнула Таня. — Вони запускають двигуни.

Репортер підвів голову; Мел відчув, як загострюються відчуття.

За третім двигуном «Боїнга-707» «Аерео-Мехікан» виникла хмарка біло-сірого диму. Він швидко погустішав, тоді понісся геть, коли двигун запустився і стабілізувався. Від реактивного струменя сніг почав завихрюватися.

Друга хмарка диму з’явилася позаду четвертого двигуна, за мить її віднесло геть, сніг полетів слідом.

— «Машина-один» та «Місто-двадцять-п’ять», я «Лінкольн-руління». — Голос із радіоприймача всередині машини озвався так несподівано, що Мел відчув, як Таня перелякано підскочила поруч нього. — Чиказький центр повідомляє оновлений час передачі радіолокаційного керування зазначеного рейсу — 01:16… через сім хвилин.

Рейс Два, усвідомлював Мел, усе одно підходить швидше, ніж очікувалося. Це означало, що вони втратили ще одну хвилину.

Мел знову підніс годинник до панелі.

На м’якій землі на протилежному боці злітно-посадкової смуги, навпроти їхнього авто, Патроні запустив другий двигун. За ним перший. Мел тихо мовив:

— Вони ще можуть встигнути. — Тоді пригадав, що всі двигуни вже сьогодні запускали двічі й обидві спроби видерти літак з пастки закінчилися нічим.

Перед непорушним «Боїнгом-707» самотня фігура з яскравими регулювальними жезлами пробігла вперед, де її було б видно з кабіни екіпажу літака. Чоловік тримав їх над головою, показуючи: «все чисто». Мел чув і відчував гул двигунів, але знав, що вони увімкнені ще не на повну потужність.

Залишилося шість хвилин. Чому Патроні ще не дав двигунам повний газ?

Таня напружено сказала:

— Здається, я не витримаю цього чекання.

Репортер засовався на сидінні.

— Я аж упрів.

Джо Патроні дав повний газ! Нарешті! Мел чув і відчував гучніший, всеохопний гуркіт двигунів. За непорушним літаком «Аерео-Мехікан» величезні шквали снігу відносило в темряву за межі вогнів злітно-посадкової смуги.

— «Машина-один», — гостро вимагав радіоприймач, — я «Лінкольн-руління». Чи є якісь зміни щодо стану ЗПС три-нуль?

У Патроні, звірився з годинником Мел, залишилося три хвилини.

— Літак досі не звільнили. — Таня уважно вдивлялася крізь вітрове скло автомобіля. — Вони запустили всі двигуни, але він не рухається.

Він, проте, щосили тягнеться вперед; Мел бачив це навіть через завірюху. Але Таня мала рацію. Літак не рухався.

Снігоочисники та важкі ґрейдери під’їхали ближче один до одного, яскраво виблискуючи маячками.

— Чекайте! — заговорив у радіо Мел. — Чекайте! Не відправляйте той рейс на ЗПС два-п’ять. Так чи інакше, зміна стану ЗПС три-нуль настане з хвилини на хвилину.

Він перемкнув радіоприймач у машині на частоту Пульта снігоборотьби, готовий запустити снігоочисники.

14

Зазвичай після півночі напруга в авіадиспетчерській службі дещо послаблювалася. Але не сьогодні. Через бурю авіакомпанії в аеропорту Лінкольна продовжували підтримувати диспетчерський зв’язок і приймати рейси, які вже запізнювалися на години. І їхнє запізнення спричинялося до загального перевантаження злітно-посадкових та руліжних доріжок.

Більшість членів ранньої восьмигодинної зміни в авіадиспетчерській службі вже закінчили свою роботу опівночі та змучено подалися додому. Їхні місця зайняли новоприбулі на зміну. Кілька диспетчерів у зв’язку з нестачею персоналу та хворобами інших залишилися на подовжену зміну, яка закінчиться о другій ночі. До таких належали керівник польотів, старший диспетчер Вейн Тевіс і Кіт Бейкерсфелд.

Після емоційної розмови з братом, яка закінчилася несподівано та невдало півтори години тому, Кіт намагався розслабитися, з головою занурившись у роботу, зосередившись на індикаторі радіолокатора перед собою. Якщо йому вдасться підтримувати цю зосередженість, думав він, то решта часу, який йому взагалі доведеться чимсь заповнити, — мине швидко. Кіт продовжив обслуговувати прибуття зі східного напрямку, працюючи в парі з молодим асистентом, який опрацьовував саму передачу радіолокаційного керування рейсів та сидів ліворуч. Вейн Тевіс досі здійснював керівництво, катаючись у своєму роликовому кріслі по диспетчерському залі, відштовхуючись техаськими черевиками, хоча й не так енергійно, оскільки зміна самого Тевіса наближалася до кінця.

Певною мірою Кітові допомогла його зосередженість; хоча водночас дивним чином сталося й навпаки. Здавалося, ніби його розум розколовся на два рівні, як квартира-дуплекс, і він перебував одразу на двох. На одному рівні він керував трафіком прибуття зі сходу — наразі без проблем. На другому його думки були особисті та сповнені самоаналізу. Такий стан довго не триватиме, але, можливо, думав Кіт, його розум став наче лампочка, яка от-от перегорить, тому в останні хвилини світить найяскравіше.

Особистий бік його думок зараз був холоднокровний і спокійніший, ніж раніше; можливо, та розмова з Мелом спричинилася до