Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

цього, якщо не щось інше. Усе здавалося зрозумілим та визначеним. Кітова чергова зміна закінчиться; він покине це місце; невдовзі після цього будь-яке очікування та муки завершаться. Він був упевнений, що його власне життя та життя інших уже відірвані одне від одного; він більше не належав Наталі, чи Мелу, чи Браяну, чи Тео… як і вони йому. Він належав уже мертвим — сім’ї Редфернів, які разом загинули в аварії «Біч Бонанзи»; маленькій Велері… її сім’ї. Саме так! Чому він раніше не думав про це так; не усвідомлював, що його власна смерть стане сплатою боргу перед Редфернами? І далі з тією ж холоднокровністю Кіт замислився, чи він, бува, не збожеволів; кажуть, що такими і є люди, які обирають самогубство, але в будь-якому разі це не має значення. Його вибір стояв між стражданнями та умиротворенням; і ще до світанку умиротворення до нього прийде. Знову, як це час від часу відбувалося протягом останніх кількох годин, його рука потяглася до кишені, пальці торкнулися ключа від кімнати номер 224 в готелі «О’Гейґан Інн».

Водночас на іншому рівні, зі слідами колишньої вправності, він порався над східним напрямком прибуття.

Усвідомлення кризової ситуації з Рейсом Два «Транс Америки» дійшло до Кіта поступово.

Авіадиспетчерська служба Лінкольна отримала повідомлення про те, що Рейс Два має намір повернутися — майже годину тому, за лічені секунди після того, як командир Енсон Гарріс повідомив про своє рішення. Слова дійшли телефоном «гарячої лінії» просто від старшого диспетчера Чиказького центру до керівника польотів, після схожого сповіщення центрів у Клівленді й Торонто. Спочатку в Лінкольні роботи було небагато; лише поставили до відома керівництво аеропорту щодо вимог рейсу стосовно смуги три-нуль.

Пізніше, коли Чиказький центр перебрав у Клівленда радіолокаційне керування Рейсу Два, почалася конкретніша підготовка.

Вейна Тевіса, старшого диспетчера, попередив керівник польотів, який особисто прийшов до диспетчерської кімнати, щоби повідомити Тевіса стосовно ситуації з Рейсом Два, його очікуваного часу прибуття, а також сумнівів з приводу того, яку смугу — два-п’ять чи три-нуль — потрібно буде використати для посадки.

Тим часом диспетчерський пункт руління сповіщав аварійні служби аеропорту, щоб ті підготувалися й чекали, а невдовзі після цього, щоб вивозили свій транспорт на льотне поле. Диспетчер руління говорив по радіотелефону з Джо Патроні, щоби перевірити, чи Патроні знає про нагальну потребу в смузі три-нуль. Він знав.

Тоді було налаштовано контакт на резервній радіочастоті між авіадиспетчерською службою та кабіною екіпажу літака «Аерео-Мехікан», який блокував смугу. Така організація роботи була спрямована на те, щоб підтримувати миттєву двосторонню комунікацію, якщо доведеться, коли Патроні сидітиме за органами керування літаком.

У диспетчерській, коли Вейн Тевіс почув новини від керівника польотами, першою його реакцією був погляд на Кіта. Якщо чергування не змінити, то саме Кіт прийме радіолокаційне керування Рейсом Два від Чиказького центру та моніторитиме приліт.

Тевіс тихо запитав керівника польотів:

— Нам відпустити Кіта? Посадити на його місце когось іншого?

Літній чоловік завагався. Він пригадав сьогоднішню аварійну ситуацію, яка стосувалася «КейСі-135» Повітряних сил. Тоді він усунув Кіта з чергування, заручившись якоюсь відмовкою, а тоді ще міркував, чи не надто був поспішив. Коли чоловік перебуває між упевненістю в собі та її втратою, дуже легко опустити шальки терезів на неправильний рівень, навіть не маючи нічого лихого на думці. Керівника польотів також сповнювало незручне почуття, що він грубо втрутився у приватний простір між Кітом та Мелом Бейкерсфелдами, коли вони перед тим говорили в коридорі. Він міг не чіпати їх ще кілька хвилин, але не зробив цього.

Керівник польотів і сам утомився, не тільки через сьогоднішню виснажливу зміну, але й від інших, які їй передували. Він пригадав, як читав недавно, що нові системи повітряного руху, які готували на середину 1970-х років, наполовину зменшать робочі навантаження на диспетчерів, таким чином знижуючи рівень професійної втоми та нервових зривів. Керівник польотів продовжував ставитися до цього скептично. Він сумнівався, чи в авіадиспетчерській службі тиск бодай трохи спаде; якщо він зменшиться в одному аспекті, думав він, то зросте в іншому. Він співчував таким людям, як Кіт — досі виснажений, блідий, напружений, — які виявилися жертвами системи.

Продовжуючи говорити на півтону нижче, Вейн Тевіс повторив:

— То знімати його зі зміни чи ні?

Керівник польотів похитав головою. Низьким голосом він відповів:

— Не будемо поспішати. Залиш Кіта, але не відходь від нього.

Саме тоді Кіт, який помітив, як ті двоє схилили голови, запідозрив, що наближається щось серйозне. Він зрештою був стріляним горобцем у цій справі й знав сигнали, які повідомляли про наближення біди.

Інстинкт також підказував йому, що розмова керівників почасти стосується його. Міг зрозуміти чому. Він не мав сумніву, що його відпустять зі зміни через кілька хвилин або переведуть на інше, не таке важливе робоче місце перед індикатором. Він усвідомив, що йому байдуже.

Стало несподіванкою, коли Тевіс — нічого не змінюючи — почав попереджати всіх чергових диспетчерів про очікуване прибуття «Транс-Америки-Два», літака в аварійній ситуації, та його пріоритетне обслуговування.

Диспетчерський пункт вильоту попередили: надавати всім літакам, що відправлятимуться, маршрут якомога далі від очікуваного маршруту прильоту згаданого рейсу.

Кітові Тевіс докладно пояснив проблему зі злітно-посадковими смугами — непевність щодо того, яку доведеться використати, а також необхідність відкладати рішення аж до останньої можливої миті.

— Підготуй собі якийсь власний план, пацан, — проінструктував його Тевіс з носовим тягучим техаським акцентом. — І після передачі керування дотримуйся його. Про решту ми подбаємо.

Кіт одразу ж схвально кивнув, знервований не більше, ніж був до того. Він автоматично почав розраховувати схему польоту, якою скористається. Такі плани завжди розроблялися в голові. Ніколи не було часу, щоби втілити їх на папері; крім того, зазвичай виникала потреба імпровізувати.

Як тільки він матиме радіолокаційне керування рейсом від Чиказького центру, Кіт намислив, що відправить його до смуги три-нуль, але з достатнім знесенням, щоби повернути літак ліворуч — хоча й без різких поворотів на низькому ешелоні, — якщо в останню мить їх змусять використати смугу два-п’ять.

Він підрахував: обслуговуватиме підхід літака протягом приблизно десяти хвилин. Тевіс уже повідомив, що до останніх п’яти вони, мабуть, не знатимуть точно, яку смугу їм нададуть. Звісно, при такому цейтноті у диспетчерському залі мусять попріти не менше, ніж у повітрі. Але це завдання можна розв’язати — зараз же. Кіт знову обдумав запланований маршрут польоту і компасні курси.

На той момент вежею почали циркулювати конкретніші повідомлення, неофіційні. Диспетчери передавали інформацію одне одному, наскільки це дозволяли проміжки в роботі… Стався