Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

особливо жінки, говорять про необхідність підтримувати чистоту, бути якомога чистішими для того, щоб зберегти гідність. Ольга Адамова-Сліозберг пише, як її співкамерниця кожного ранку «прала і сушила свій білий комірець і підшивала його до блузки»[1396]. В’язні-японці в Магадані зробили «японську лазню» — велику діжку з прикріпленими навколо неї лавками[1397]. Під час 16-місячного перебування у ленінградській тюрмі «Кресты» Борис Четвериков постійно прав свій одяг і мив стіни й підлогу в камері, — а потім переспівував усі оперні арії і пісні, які знав[1398]. Інші займалися фізичними справами або гігієнічними процедурами. Ось що пише Бардах:

«Незважаючи на втому і холод, я зробив зарядку, вимив обличчя і руки. Я хотів по можливості повернути собі самоповагу, не уподібнюючись до тих багатьох, кого я бачив день у день. Спочатку їм ставали байдужими гігієна чи зовнішній вигляд, потім товариші, а потім і власне життя. Якщо я більше ні на що не здатний, я маю дотримуватися цього розпорядку, який, як я сподівався, врятує мене від деградації і смерті»[1399].

Ще інші займалися інтелектуальними вправами. Багато, дуже багато в’язнів пишуть про те, що вони писали або вчили напам’ять вірші, повторювали про себе свої і чужі вірші, читали їх друзям. У 1960-х роках у Москві Євгенія Гінзбург одного разу розмовляла з письменником, який не міг повірити, що в таких умовах в’язні справді були здатні повторювати про себе вірші й відчувати від цього психологічне полегшення. «"Так, так", — погоджувався він. Він знав, що я не перша про це свідчу, та все ж йому здається, що ми прийшли до цього заднім числом». Гінзбург пише, що той чоловік не розумів її покоління, людей, які все ще належали «добі великої ілюзії… ми з висот поезії кидались у комунізм»[1400].

Ніна Гаген-Торн, етнограф за фахом, писала вірші й часто співала їх про себе:

«Я в таборах практично зрозуміла, чому дописемна культура завжди складалася у формі пісень — інакше їх не запам’ятаєш, не завчиш. Книги були у нас випадковістю. Їх то давали, то забирали. Писати забороняли завжди, як і вести навчальні гуртки: боялися, розведуть контрреволюцію. І ось кожен готував собі, як умів, поживу для розуму»[1401].

Шаламов каже, що поезія «серед удавання і розтлінного зла» врятувала його від повного огрубіння. Ось уривок з одного з написаних ним віршів, «Поетові»:

…Я ел, как зверь, рыча над пищей.

Казался чудом из чудес

Листок простой бумаги писчей,

С небес слетевший в темный лес.

Я пил, как зверь, лакая воду,

Мочил отросшие усы.

Я жил не месяцем, не годом,

Я жить решался на часы.

И каждый вечер, в удивленье,

Что до сих пор еще живой,

Я повторял стихотворенья

И снова слышал голос твой.

И я шептал их, как молитвы,

Их почитал живой водой,

И образком, хранящим в битве,

И путеводною звездой.

Они единственною связью

С иною жизнью были там,

Где мир душил житейской грязью

И смерть ходила по пятам…[1402]

Солженіцин у таборах складав про себе вірші, а потім повторював їх, використовуючи як допоміжний засіб для запам’ятовування поламані сірники, про що розповідає його біограф Майкл Скеммелл:

«Він викладав десять уламків сірників двома рядами у портсигарі, один ряд позначав десятки, другий одиниці. Потім він про себе повторював свої вірші, перекладаючи одну “одиницю” з кожним рядком і один “десяток” з кожними десятьма рядками. Кожний п’ятдесятий і сотий рядки запам’ятовувалися з особливою ретельністю, а один раз на місяць він перечитував усю поему. Якщо рядок потрапляв на неправильне місце чи забувався, він повторював весь твір знову, доки не відновлював початкового становища»[1403].

Мабуть, з тих самих причин, декому також допомагала молитва. Спогади одного з баптистів, відправлених у 1970-ті роки до таборів, майже повністю складаються з його розповідей про те, коли і де він молився, і про те, де і як він ховав Біблію[1404]. Багато авторів спогадів пишуть про важливість релігійних свят. Великдень міг таємно святкуватися у табірній пекарні — так, як це було одного року в Соловецькій пересильній тюрмі, — або відкрито на етапах: «Вагон хитало, голоси звучали пронизливо і врізнобій, охоронці на кожній станції грюкали в стіни вагону. Та вони продовжували співати»[1405]. Різдво могло відзначатися у бараках. В’язень-росіянин Юрій Зорін зі здивуванням згадує, як добре організували у його таборі литовці святкування Різдва, до цього свята вони починали готуватися ще за рік: «Можете собі уявити, у бараку, на столі все — горілка, шинка, все». На його думку, горілку проносили «наперстками» у взутті[1406].

Атеїст Лев Копелєв побував на таємному святкуванні Великодня:

«Ліжка поставили під стіни. Відчувався тонкий запах ладану. Тумбочка, накрита ковдрою, правила за вівтар. Кілька саморобних свічок освітлювали ікону. Священик, вбраний у ризу, пошиту з простирадл, тримав залізний хрест. Свічки мерехтіли у темряві. Облич людей у кімнаті було майже не видно, але я певен, що ми тут не були єдиними невіруючими. Священик співав зі старечим тремтінням у голосі. До нього тихо приєднувалися щирі й чисті голоси жінок у білих хустках. Хор гармонійно відповідав священикові дуже тихо, щоб не було чутно зовні»[1407].

Казимир Зарод разом з іншими поляками святкував Святий Вечір 1940 року у трудовому таборі; месу там правив священик, який того вечора обходив бараки:

«Без Біблії чи требника він почав промовляти слова меси — знайомі латинські слова звучали ледь чутно, а відповіді на них були тихими, наче зітхання:

— Kyrie eleison, Christe eleison — Господи, змилуйся над нами. Христос, змилуйся над нами. — Gloria in excelsis Deo…

Слова лилися на нас, і атмосфера в бараку, зазвичай брутальна і груба, незбагненно змінилася; обличчя, звернені до священика, ставали м’якшими і не такими суворими, коли люди напружували слух, намагаючись розібрати майже нечутний шепіт.

"Все тихо", — пролунав голос чоловіка, який сидів біля вікна і пильнував»[1408].

У ширшому сенсі участь в інтелектуальних і мистецьких починаннях підтримувала життя, духовне і фізичне, у багатьох освічених людях, а ті, хто мали якісь здібності, часто знаходили їм практичне застосування. Наприклад, у світі хронічного дефіциту, в якому величезного значення набували найелементарніші речі, на людей, які могли робити щось для інших, був постійний попит. Тому князь Кирило Голицин учився робити голки з риб’ячих кісток ще у Бутирській тюрмі[1409]. Тому Александр Долгун, до того, як знайшов роботу