Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

Погруддя М. Міхновського. Скульптор В. Кочетичів. 1992 рік

Між іншим, для таких зразково-показових заходів на подвір’я місцевого Літературного музею ще на світанку «незалежности» завезли камінні брили для майбутніх монументів. Ховаючись за ними, було так затишно розпивати з місцевими абориґенами щось суто поетичне. Неподалік лежав «заготовлений» гранітний Григорій Савич Сковорода, на якомусь із поверхів музею стовбичив гіпсовий Микола Міхновський… З часом, а також з легкої руки музейного художника Валера Бондаря ця меморіяльна оаза здобула в міському фолкльорі назву «Кафе „Лєто“». На жаль, тепліше від цього не стало. Можливо, веселіше?

Ось біжить пероном харківського вокзалу з чайником у руці отець Федір з «Дванадцяти стільців» Ільфа й Петрова. Мовляв, «не хочу я водку пить из большого чайника, а хочу полюбить ГПУ начальника», як співали за часів комункульту. Але ж не випадає, і ось уже бронзовий Чижик-Пижик п’є водку біля Фонтанки у Петербурзі, а кам’яний клясик цього жанру Вєнічка Єрофєєв, теж добряче хильнувши, вирушає з Курського вокзалу в поїздку за маршрутом «Москва — Петушки» завдовжки у вічність. Кажуть, десь там, у далеко-райдужних Петушках бреде назустріч його вічна, чи пак закам’яніла, наречена. Зрештою, як мовилося вище, вони люблять пересуватися історією, ці непосидючі пам’ятники. Ось Паніковський, вимандрувавши із «Золотого теляти» згаданих Ільфа з Петровим і випивши задля годиться кефіру, суне Хрещатиком у Києві, а його незносно-камінний Командор, себто незабутній О. Бендер, від якого відгонить молодим вином з бараниною, видивляється свого циганського щастя аж в Елісті, столиці Калмикії. І лише Пушкін бовваніє собі на лавочці в Москві і вже «соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется».

Певно, суцільне зубожіння далеко не духовного кшталту жене радянський люд на пошуки «наших першоджерел». Так, з харківського Будинку «Слово» нещодавно зникає на металобрухт меморіяльна дошка з іменами славних мешканців-творців Загірньої комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям у тамтешньому міському парку на той самий брухт зривають мідну кобзу. Тепер ось грубезна брила монументу на честь вояків УПА з-під самісіньких очей центрального РОВД у Харкові випарувалась за одну ніч. Щоправда, тут же знайшлась, закопана, наче бойовий томагавк, на тому самому «революційному» місці зустрічі. Змінити яке, наче діялектику пам’ятних «зрушень», аж ніяк неможливо.

Те саме, до речі, зі ставленням до релігійних пам’яток архітектури. Наприклад, історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Адже ця твердиня духу витримала навалу кочових орд, литовських і польських завойовників, пережила Першу світову і Громадянську війну й занепала лише перед демоном більшовізму. «Я думаю, що Михайлівський собор попроситися [так у оригіналі. — Прим. верстальника] „піти“, він оджив свій вік», — діловито потирав руки О. Довженко в 1932-му році, адже реквізованих церковних цінностей вистачило на дворічний прокорм трьох неврожайних губерній, 1 500 агрономічних шкіл, 1 000 тракторів і посівного зерна — на десять років для всієї Росії.

Крім гіркої аритметики, варто було б згадати засновників монастиря, його внутрішнє життя, розклад служб і загальний розпорядок дня, споконвічний облік руйнувань усіх часів і народів, гетьманів і комісарів, а також відновлення й повну реабілітацію вже за «незалежного» часу. Від Інституту червоної професури і студентського гуртожитку до відродження церковного життя Свято-Михайлівського монастиря в стінах нинішньої Київської духовної академії й семінарії пройшло чимало часу, про що свідчать скорботні портрети митрополитів і настоятелів храму. Усе це для історії, а для душі — хрести й бані, ікони й іконостаси, мозаїки і фрески. А ще корогви, гравюри, монети та інша біжутерія богоугодного жанру з трагічної історії церкви й держави. Наприклад, вікопомна «державна» подія, коли президент України Л. Кучма в компанії високопоставлених данайців приніс у дарунок ікону Богоматері в день освячення собору.

Харків. Будинок робітників-металістів. 1930-ті роки

Зате як довго не було війни, ви зауважили? Мабуть, кармічне скупчення у донедавна столичному Харкові важкого виробництва на квадратний метр тутешнього історичного ляндшафту знову дається взнаки. Імперські монстери на кшталт «Турбоатому» чи «Електротяжмашу» тягнуть за поли навіть легкокрилих революційних вождів, які стомлено згоджуються лобіювати енергетичні інтереси Слобожанщини на державному рівні. Підкорені такою романтикою, буржуйські інвестори й собі купуються на споконвічну евфорію одноразової харківської влади. Леґендарний «Філіп Морис» відкриває тут нову тютюнову фабрику, «Малтюроп» будує солодовий комбінат, а знаний «Олімп» — горілчаний завод. Так, ніби всього того добра, включно з харківським пивом «Нова Баварія», оспіваним ще В. Маяковським, тут не було з авторового діда-прадіда.

Проте метафізика краю вперто повертає усе на круги своя. Так, ображені абориґени з Харківського тракторного заводу також взялися було давати країні вугілля, але більшість з того вирушило на склад. Зупинився «Химпром», пригальмовано випуск славетних радянських танків Т-64 на заводі ім. Малишева. Але ж, згадаймо, «Філіп Морис»! У нас, товариші, тепер будуть свої цигарки «Філіп Морис», які у бровастих 1970-их продавалися в шкільних туалетах по 80 копійок за штучку!

З культурою теж усе гаразд. Особливо з національною. Попри те, що з Харкова виїхали майже всі її представники, а заодно вже вижили аванґардного режисера-зайду Б. Жолдака, запрошеного свого часу до театру «Березіль», порох у малоросійських порохівницях залишився. Та й хіба харківський фотохудожник Б. Михайлов чи слобідський письменник М. Єлізаров, які отримують европейські премії деінде, — національні герої? З тутешніх героїв понуро залишаються лише шевченківський лавреат Степан Сапеляк та літмузейний художник Валер Бондар. І козацьку шаблюку міліція так само справно відбирає під час чергового хресного ходу на честь річниці Голодомору. Вискочив було слідом з ресторації на вулиці Сумській із серветкою в руці — а тих героїв слобідських уже проковтнула зажерлива людська юрба. Душу, гадаєш собі, вертаючись, — душу віддав би за їхню благородну справу! Але вечеряти (услід за поетом А. Марієнґофом) волів би таки у різних ресторанах.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Музика на Лейбштандартенпляц

Було багато людей з такими настроями, ніби війна вже скінчилася, і починається якесь нове життя.

О. Семененко

Яким було життя в Україні після радянського часу 1920—30-их у побутовому сенсі — питання далеко не риторичне, адже відповідальність за це, зокрема щодо донедавна столичного Харкова, як зазначає Ю. Шерех, «падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електроварню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли б прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто». Тож, як знати, не в цьому полягала головна мета нової влади, чиє військо,