Читати книгу - "Перспективи Української Революції"

боротьба закріпачених в СССР націй з большевиз-мом. Вище згадані моменти додаватимуть протирежимному спротивові й визвольній боротьбі морального скріплення. В цьому самому напрямі підбадьорення діятиме свідомість, що саме доцьогочасна боротьба примусила большевиків уступити з дотеперішніх здавалось би незрушимих, позицій. Покищо вони намагаються опанувати ситуацію маневровою тактикою, але даремно. Змагання за волю йтиме далі з посиленою енерґією. Цього напору не стримають большевики самими маневрами, а також трудно було б відкинути його протинаступом посиленого терору. Всупереч своїм першим плянам большевицька Москва буде примушена розпочати стратегічний відступ, ідучи на фактичні поступки. З цього тільки скористае і цим скріпиться боротьба за волю в кожному відношенні, зокрема ж національно-визвольні змагання України й інших народів за свою державну незалежність та за справедливий лад.

НЕЗМІННА СТРАТЕГІЯ МОСКВИ

Незмінна стратегія Москви постійно проявляється в подвійності її політики: сповидними поступками заспокоїти тих, хто їй ставить спротив, і в відповідний час, а то й разом із поступками, кинутися на них і коротко з ними розправитися. Ці методи вона застосувала проти поляків у час їхніх заворушень у Познані і проти мадярів за їхнє всенародне повстання. Тож Ст. Бандера у цій своїй статті перестерігає, що «кожне базування на сподіванках на інші, лагідніші форми і засоби московського поступування — зрадливе й згубне»

Стаття була надрукована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік III, ч. 47/143 з 18. 11. 1956 р. Уривок з неї п. н. «Традиції і методи московських імперіялістів» появився в місячнику «Визвольний Шлях». Лондон, рік вид. ХІ/ХУІІ за жовтень 1964 р., у п'ятиріччя з дня смер-ти Ст. Бандери, стор. 1057–1065.

* * *

Постава большевиків супроти останніх проявів усамостійнювання польського комуністичного режиму та безоглядне здавлювання визвольної революції в Мадярщині роз'яснили низку проблем, які стосуються до питання т. зв. еволюції й демократизації большевизму та до питань протибольшевицької боротьби.

На перший погляд може здаватися, що постава Кремля до згаданих тенденцій у Польщі була подиктована цілком іншмми, протиставними цілями й діючими в большевицькій системі пружинами, ніж у випадку Мадярщини. Тому дехто й думає, що за таким наглим перескоком большевицької тактики — від поступливости супроти розвитку подій у Польщі до скрайньої брутальиости супроти мадярського повстання — мусять стояти якісь далекойдучі внутрішні переміни, зокрема ж персональні пересунення у большевицькій верхівці. Але коли при цьому взяти до уваги послідовність большевицької імперіялістичної політики, приходимо до висновку, що в обидвох цих випадках большевики діяли за одним генеральним пляном. Це не виключає того, що в гру можуть входити теж внутрішні потрясення в большевицькій верхівці. Але це були б хіба похідні явища, радше наслідки, а не головні причини застосування тих двох протилежних тактик.

Від самого початку окупації цих країн аж до останнього періоду т. зв. відсталінізації у відношенні до Польщі й Мадярщини большевицька Москва проявила цілком тотожні цілі загарбницької політики й застосувала однакові методи. Революційне кипіння в Польщі й вибух революційної боротьби в Мадярщині зродились одночасно, на однаковому підґрунті. А про методи большевицької реакції в обидвох випадках вирішувало одне й те саме колективне керівництво КПСС.

Теж нема підстав думати, що застосування двох різних тактик було наслідком зміни в міжнародній ситуації, у зв'язку з воєнними діями Ізраїля, Франції й Англії проти Єгипту. Ці дії, щоправда, в морально-політичному відношенні створили догіднішу ситуацію для московського хижацького нападу на Мадярщину. Але Кремль добре знає настанову політики західніх держав і враховує за певний фактор, що під теперішню пору вони не здобулись би на ефективну, мілітарну акцію в обороні здавлюваної большевиками визвольної революції будь-якого поневоленого Москвою народу, теж тоді ні, коли б не було злощасного епізоду в Єгипті.

Отож, якщо розвиток подій в Мадярщині мав в оцінці Москви подібне значення як розвиток у Польщі, тоді не було б такої ріж-ниці в большевицькій реакції. Коли ж у цих двох випадках Москва зайняла, — як на большевицькі норми, — діяметрально протилежні постави, то це вказує найвиразніше, що для неї це були дві цілком різні, в своїх наслідках протилежні справи, не зважаючи на їхню однакову ґенезу. Ця ріжниця оцінок й застосування двох протилежних тактик зображує стратегію большевицької політики у властивій, глибинній, а не сплощеній відбитці.

Постава Москви до жовтневих подій у Польщі втримана ще в рамцях злагідненого, «відсталінізованого» курсу большевицької політики. Намагання Кремля підмурувати й поширити леґенду про розрив з дотогочасними, сталінськими методами у внутрішній і національній політиці, мусіли теж заторкнути сателітні країни. Щоб надати цій тактиці признак справжньої зміни політичного курсу, Кремль мусів робити такі потягнення й допускати не раз такі явища, від яких постають небезпечні тріщини в большевицькій системі тотального придавлення всякої свободи. Коли Хрущов зважився перейти на таку тактику, то це сталося під напором протибольшевицьких настроїв і сил, яких на довгу мету не можна опановувати самим терором. Большевики одчайдушне намагаються вимушені тактичні поступки перетворити на успішний засіб дальшої експансивної політики, спрямованої на захоплення під свій вплив народів Азії й Африки. Тому то теперішні колективні диктатори в Кремлі так дбайливо стараються зберегти й поширити в світі переконання, що в після-сталінський період цілі світового комунізму здійснюються з волі народів, людяними, демократичними методами.

В такому то пляні Москва укладала свою стриману реакцію на емансипаційні потягнення компартії в Польщі, коли зорієнтувалася, що вони не переходять тих меле, які Кремль вважає за допустимі. Ця тактика, не зважаючи на незначні втрати, дає Москві сильні арґументи для зміцнення леґенди про еволюцію й демократизацію «відсталінізованої» большевицької системи. Навіть ще в розпалі мадярського повстання Кремль намагався втримати цю леґенду й підперти її заявою з ЗО жовтня про виправлення попередніх помилок у відношенні до т. зв. народніх демократів та про готовість встановляти взаємини з цими країнами на засадах рівности й суверенности.

Коли зараз після цієї заяви Москва відкинула так дбайливо зберігану маску «відста-лінізування» і з повною брутальністю перейшла на питоменну московсько-большевицьку тактику погромів, то це було наслідком продумано розплянованої, незмінної стратегії московського імперіялізму.

Кремлівські диктатори напевно здавали собі справу з того, що таким крутим поворотом самі розбивають леґенду про внутрішнє переродження большевизму і значною мірою нівечать вже досягнені, чи намічені користі з неї. Це виразно свідчить про те, що вони вважали за неможливе і безвиглядне дальше застосовування зла-гідненої тактики супроти Мадярщини. Втримання цієї країни в большевицьких кліщах для Москви важливіше за всі користі і пляни пов'язувані з курсом «відсталінізування». Правдоподібно, Москва має на увазі не тільки здавлення національно-визвольної революції в Мадярщині. Таким прикладним погромом визвольної боротьби большевики хочуть