Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

Щойно від М. Ломоносова (1711–1765) (вчився в Київській Академії) починається сяка–така московська література, та й вона на початках була під дуже великим впливом української, позичаючи від української лексики, якої так пекуче бракувало москвинам, і навіть українську граматику. Аж до XVIII ст. москвини вчилися з нашої граматики М. Смотрицького. Українська література запанувала (особливо в XVII ст.) в Московщині, — признається професор московської літератури А. Пипін. А тепер це називається «вліяніє старшева брата» на українську літературу. «Ловкасть рук і нікакова машєнства».

Нація, яка щойно у XVIII ст. (отже, лише 200 років тому) ЛИШЕ ПОЧИНАЄ закладати основи своєї літературної мови, яка щойно в XIX ст. — ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за українців — починає свою літературу, ясна річ, не може не те що «доказати», але навіть щось сказати про своє «старшебратство», «вєдущій народ», «месію світа» і т. п. Дикунське маячення. І тому — хочеш не хочеш — мусили москвини вкрасти нашу Київську добу з її ім’ям, з її культурою, з її літературою. Мусили, бо ж інакше не мали б ніякого психологічного ґрунту, інакше повисла б у повітрі ідея III Риму, а з нею і віра москвинів в свої сили. Тоді ледве чи змогла б московська еліта надхнути імперіялістичний розмах в душу свого, навіть з природи хижацького, народу. Навіть і ті дикуни потребують якоїсь, хоч би й фальшивої, але намацальної основи свого «права» на III Рим. Проголосили свою національну догму: «Київська Русь і все, що з нею зв’язане, є «общім дастаянієм» (спільним добром) вєлікаросав, маларосав, бєларосав». В умовах деспотичної держави, відрізаної від культурного світу, це можна було зробити, бо ж хто не вірить, для того є Сибір неісходимий чи куля в потилицю. «Што взято — то свято» і «Нє абманєш — нє прадаш», — підсумував їх «народ–богоносєц».

З татарським розгромом України кінчається золота доба розквіту української літератури. Проте і дальше, незважаючи на утиски і переслідування іншого ворога — поляків, незважаючи на криваве, буремне життя XVII ст., наша літературна творчість не завмирає, а навпаки, збагачується новими перлинами. З’являються: в 1587 р. Г. Смотрицького «Ключ царства небесного», в 1598 p. X. Філарета «Апокрифи», твори А. Потія (1596–1608), «Унія» (1595), «Антиризис» (1599), «Гармонія» (1608), біля 20 творів І. Вишенського (помер 1625), в 1605 р. «Пересторога», в 1617 p. Е. Плетенецького «Часословець», у 1619 p. К. Ставровецького «Учительне Євангеліє» та «Дзеркало», в 1620 р. З. Копистенського «Палінодія», в 1626 р. Л. Зизанія «Катехизм», у 1646 р. твори П. Могили (1596–1646): «Великий Требник», «Православне ісповідання віри», «Катехизм» та інші, в 1653 p. С. Косова «Дидаскал», в 1659 р. П. Галятовського «Ключ розуміння» та «Небо нове», в 1666 р. Л. Барановича «Меч духовний» та «Труби словес», в 1667 р. Ф. Сафоновича «Наука св. Церкви», в 1676 р. А. Радивиловського «Огородок Марії» та «Вінець Христов», в 1697 p. С. Мокрієвича «Книга битія», далі твори Д. Туптала (1689–1705), його 12–томові «Четії Мінеї» (життя святих) і багато інших (І. Огієнко. «Історія української культури»).

Не бракувало і віршованої поезії, як, напр., «Руно орошене» Д. Туптала чи «Вість світовая». Чимало віршів були політичного та національного змісту, напр., «Вірші» К. Саковича (1622), «Візерунок цнот», «Евфонія Веселообрямчая» і т. п. Досить чисельна була тоді і драматична література, мова якої щораз більше наближувалася до розмовної. Театральна техніка стояла — як на ті часи — дуже високо, напр., на сцені сходило сонце, місяць, гасли зорі, з пащі пекельного змія виходив дим, земля занепадалася, в бурхливім морі тонув корабель і т. п. Декорації і характеризація були досконалі. На виставу тяжко було дістатися, бо запрошення висилалися (ставили школи) поважнішим громадянам і зала завжди була переповнена. З великої кількости театральних творів XVII ст. згадаймо лише кілька.

«Власнотворний образ» та «Дійство в честь народження Христа» М. Довгалевського, «День Рождества Христова» Д. Тупталенка, «Воскресения з мертвих» Ю. Кониського, «Трагікомедія» С. Ляскоронського, «О тщеті мира» В. Лащевського, «Володимир» Т. Прокоповича, «Милість Божа» Т. Трохимовича (ця про Б. Хмельницького, була дуже популярна), «Йосиф Патріярх» Л. Горки, «Благоутробіє» М. Козачинського, «Фотій» Ю. Щербацького і т. д. (Г. Лужицький. Енциклопедія Українознавства).

За той час з’явилося чимало історичних праць: діяріюші (щоденники) А. Пилиповича, Я. Марковича, І. Турчиновського. Дуже вартісними були козацькі літописи: Самовидця (Р. Ракушка) «О початку і причинах войн Хмельницького», Г. Грабянки «Дійствія крвавшої брані», С. Величка «Сказаніє о войні козацькой». Систематичний огляд української історії знаходимо в «Синопсисі» Гізеля, в «Густинському літописі» (1670), в «Хроніці» Т. Сафановича (1672), в «Синопсисі» П. Кохановського (1682). Ця історична наша література мала велике національне значення, вона вплинула на українську літературу XIX ст., зокрема на Т. Шевченка та П. Куліша (Д. Чижевський. Енциклопедія Українознавства). В Московщині за цей час вийшло, як уже згадано, лише три книжки..

Як бачимо, ціле XVII ст. від початку і до кінця заповнене великою творчістю українського національного духа. А це століття було заповнене також вщерть запеклою, кривавою боротьбою українського народу за свою самостійність. Ціле XVII ст. проливалася в Україні кров татарська, польська, московська й українська. В Західній Україні наші церковні братства на чолі з львівським вели запеклу, вперту боротьбу з поляками проти окатоличення і спольщення. В Східній Україні не вгавали повстання проти польського панування, і, нарешті, саме в XVII ст. влізли через Переяслав в Україну московські варвари і руками тетер, многогрішних, ґалаґанів та ін. зрадників (предтеч пізніших драгоманових, винниченків, скрипників) почали руйнувати Україну зсередини: нищити, красти не лише твори українського національного ґенія й самих творців. Десятки, потім сотки, потім тисячі енків примусили москвини творити їхню московську літературу, мистецтво, музику, науку і державу. Скільки й більше була б мала тепер Україна в своїй культурній скарбниці, якби не ці безмежно великі втрати!

Вже в наступнім XVIII ст., і то на самому його початку, в 1709 році, впала на Україну полтавська катастрофа. Почалася найтемніша, найнижча в усій нашій історії доба занепаду. Москвини в коронах, в патріярших митрах, їхня шляхта, інтелігенція і мужики кинулися, з пекучою ненавистю варварів до української культури, нищити, палити, руйнувати всі культурні й економічні багатства нашої скривавленої землі. Все ж Україна і тоді не корилася, а намагалася рятуватися від московських варварів. Наша шляхта за кожної нагоди впоминалася за старі права України і використовувала кожне ослаблення Московської імперії. Так, напр., за Єлизавети (1741–1762) вибороли повернення гетьманату (К. Розумовський), за Єкатєріни II