Читати книгу - "Трилогія смерті"

Тут він перестав усміхатись і похилився вперед, до мене.

— Уляпався в щось брудне десь знову? Десь там, у широкому світі?

— Не зовсім, щоб уляпався, Генрі, але щось схоже.

— Сподіваюсь, не так, щоб дуже?

— А таки дуже, — визнав я, вичекавши один удар серця. — Чи не міг би ти поїхати зі мною, просто зараз? І не хотів би я тебе сіпати, Генрі. А ще прикро, що треба везти тебе кудись уночі.

— Та що ти, синку! — лагідно засміявся Генрі. — Що ніч, що день — то лише чутки, яких я наслухався ще дитиною.

Він підвівся і почав мацати надовкола.

— Стривай тільки, — мовив він, — хай я ціпочка свого знайду. Щоб міг щось якось бачити.

54

Нас троє: Крамлі, сліпий Генрі та я — прибули до цвинтаря опівночі.

Я завагався, витріщившись на ворота.

— Він отам, — я кивнув головою в напрямі надмогильних пам’ятників. — Кілька ночей тому Чудовисько побігло саме туди. І що ж нам робити, коли зненацька здибаємося з ним?

— Ані найменшого в дідька уявлення не маю, — відповів мені Крамлі й ступив у ворота.

— Туди к чорту, — мовив Генрі. — Чом би й ні?

І лишив мене самого в тій пітьмі, на безлюдному хіднику.

Я наздогнав їх.

— Почекайте, дайте мені зробити глибокий вдих, — Генрі вдихнув, видихнув. — Отак. То це вже ми й на самому цвинтарі?

— А тебе це непокоїть, Генрі?

— Дідько! — сказав Генрі. — Мерці — то ніщота. От живі спати мені не дають. Хочеш дізнатись, як я відчуваю, що це не якийсь там простий старий сад? Сади — вони повні квіткових сумішей, там багато пахощів. А що цвинтарі? Здебільша туберози. Від похоронів. Я завжди ненавидів похорони через той запах туберозовий. То як я справуюсь, нишпорко?

— Чудесно, але… — Крамлі повів нас далі від освітленого місця. — Якщо ми тут застоїмося надовго, то хтось іще подумає, що нам треба когось поховати — то ще й поховає, чого доброго. Вйо! Гаття!

І шпарко подався геть поміж тисячі молочно-білих гробівців.

«Чудовисько! — подумки звернувся я. — Де ти є наразі?»

Озирнувся на автівку Крамлі — й зненацька вона видалася мені дорогим другом, який лишився десь за тисячу миль від мене.

— Але ви так досі й не сказали мені, — обізвався Генрі, — навіщо вам було привозити сліпого чоловіка на цвинтар. Вам потрібен мій ніс?

— Потрібен ти і собака Баскервілів, — відповів Крамлі. — Сюди!

— Краще не чіпайте, — застеріг Генрі. — Так, я маю ніс собаки, але гордість моя вся котяча! Начувайся, Смерте!

І рушив поміж гробівців, постукуючи ціпком праворуч та ліворуч, от ніби щоб розвести великі шматки ночі а чи викресати іскри там, де ніхто й ніколи їх не викрешував.

— І як я справуюсь? — прошепотів він.

Разом із Генрі я зупинився посеред усіх тих мармурів з іменами й датами, та ще з травою, що тихо росла собі поміж могил.

Генрі принюхався.

— Я чую лиш саму велику кам’яну брилу. А оце… Що це тут за різновид Брайля?

Він переклав ціпок із правої руки в ліву, і правиця затремтіла, відчувши ім’я, викарбуване над дверима грецького гробівця.

Ось його пальці струснулися над початковою літерою «А»… а потім завмерли над останньою: «Т».

— Мені знайоме це ім’я, — Генрі почав прокручувати стрічку пам’яті, сховану за його білими, наче більярдні кулі, очима. — Чи не той це великий, і давно загиблий, власник студії, що там за муром?

— Так.

— Той самий гучний чоловік, що сидів одночасно у всіх палатах, не лишаючи місця більш нікому? Випускав свої власні пляшки, міняв свої власні мережані тканини… купив свою власну пісочницю у два з половиною, вигнав з роботи виховательку в дитячому садку в трирічному віці, послав десятьох хлопчиків до медсестри в сім, переслідував дівчаток у вісім, ловив їх у дев’ять, заволодів парківкою в десять, а студією — на свій дванадцятий день народження, коли його тато помер, залишивши йому і Лондон, і Рим, і Бомбей? Це той самий чоловік?

— Генрі, — зітхнув я, — ти чудо з чудес!

— Але життя в чуда нелегке, — спокійно сказав Генрі. — Гаразд… Він підніс руку й ще раз торкнувся імені, а тоді — ще й дати внизу.

— 31 жовтня 1934 року. Геловін! Двадцять літ тому. Цікаво, як почуваються ті, хто помер так давно. Дідько. Ану, спитаймо! Хтось прихопив якісь інструменти?

— Лом із машини, — обізвався Крамлі.

— Добре… — Генрі простер правицю. — Але що за чортівня… Його пальці торкнулися дверей гробниці.

— Святий Мойсею! — вигукнув він.

Двері легко відчинилися — на добре змащених, зовсім не іржавих, завісах! Нітрохи не рипнувши! Змащені!

— Господи Ісусе! Відкрита хата! — Генрі швидко ступнув назад. — Не заперечуєте, якщо я першими пропущу вас, зрячих?

Я торкнув двері. Вони ковзнули далі, глибше в пітьму.

— Ось!

Крамлі пройшов повз мене, увімкнув свій ліхтарик і ступив у ту опівніч.

Я — за ним.

— Не покиньте ж мене тут самого! — стривожився Генрі.

Крамлі показав рукою:

— Зачини двері. Не треба нам, щоб хтось побачив, як ми тут із ліхтариком…

Я завагався. Надто багато надивився фільмів, де за людьми, котрі зайшли до склепу, загрюкувалися двері, й шукачі пригод залишалися навіки замкнені в тій пастці, кричи не кричи… Що, коли Чудовисько там, надворі?..

— Боже! Та ось так! — Крамлі причинив двері, лишивши щілинку в чверть дюйма, аби було чим дихати. — А зараз…

Він обернувся. Склеп був порожній — тільки посередині стояв величезний кам’яний саркофаг. Без віка. Усередині саркофага мала бути власне труна…

— Чорт! — лайнувся Крамлі.

Ми зазирнули в саркофаг. Ніякої труни там не було.

— Не кажіть! — попрохав Генрі. — Дозвольте я надягну свої чорні окуляри, щоб краще унюшити. Ось!

І, поки ми дивилися вниз, Генрі нахилився, зробив глибокий вдих, проаналізував, що чує, за своїми темними окулярами, а тоді зробив ще один понюх. Тоді просяяв.

— Сама шкаралупа! Нічого там немає! Правда?

— Правда.

— Містере Арбутнот! — пробурмотів Крамлі. — Де ж ви є?

— Не тут, — мовив я.

— І ніколи й не був тут! — уточнив Генрі.

Ми з Крамлі швидко глянули на нього. А старий лиш кивнув головою, вельми задоволений самим собою.

— Бо жоден небіжчик, ні