Читати книгу - "Трилогія смерті"

Крижаний піт полився мені по спині, стікаючи по ногах у взуття.

— Боже! — пробурмотів Крамлі. — Навіщо ж було їм будувати цей склеп, нікого в ньому не покласти, але вдавати, ніби когось поховали?

— Мо’, ніякого трупа й не було ніколи? — припустив Генрі. — Що, коли Арбутнот насправді не загинув?

— Ні-ні, — заперечив я. — Газети по всьому світу написали про це, п’ять тисяч прийшли попрощатися з ним. І я був там. Я бачив катафалк.

— Що ж тоді вони зробили з тілом? — запитав Крамлі. — І навіщо?

— Я…

І тут двері склепу хрясь! Зачинились!

Усі ми троє — Генрі, Крамлі та я — зойкнули від шоку. Я схопив Генрі, Крамлі схопив нас обох. Ліхтарик упав на підлогу. Лаючись, ми разом нагнулись і стукнулися лобами, зробили вдих і стали чекати, чи почуємо, як нас іще й замкнуть у цьому склепі. Ми метушилися, видирали ліхтарика одне в одного з рук, а тоді водили променем по дверях, жадаючи життя, світла, нічного повітря — навіки!

Гуртом ми накинулися на двері.

І, Боже, вони й справді були замкнені!

— Святий Ісусе, як же ми виберемося з цього склепу?

— Ні-ні! — знай твердив я.

— Заткайся! — гримнув на мене Крамлі. — Дай мені подумати!

— Тільки думайте швидше, — порадив Генрі. — Бо, хоч би хто нас тут замкнув, він пішов привести когось собі на підмогу.

— Можливо, то просто доглядач, — сказав я.

А подумав: «Ні — то Чудовисько!».

— Ану, дай мені те світло. Отак. Чорт! — Крамлі посвітив на стелю, потім довкола по стінах. — Усі ж завіси знадвору, ніяк до них не дістатись.

— Ну, а що, коли в цьому склепі є й інші двері? — припустив Генрі.

Крамлі спрямував промінь на обличчя Генрі.

— І що я такого сказав? — здивувався сліпий.

Крамлі відвів промінь ліхтарика від Генріного обличчя й почав обходити саркофаг. Детектив блискав ліхтариком угору-вниз, по стелі, по стінах, тоді посвітив на шви, а тоді ще й довкола крихітного віконечка з тильного боку… але ж воно було таке маленьке, що туди міг хіба що кіт прослизнути.

— Навряд чи розумно було б, якби ми стали кричати «Пробі!» в те віконце?

— Хоч би хто прибіг на наші крики, я б не хотів мати з ним справу, — зазначив Генрі.

Крамлі став водити промінь колами.

— Інші двері, — знай повторював він. — Мають бути!

— Мають! — і я крикнув.

Я відчув якесь люте зволоження очей і жахливу сухість у горлі. Уявилося мені важке тупотіння поміж гробівців, тіні, що злітаються, аби вбивати, аби знищувати, й називають вони мене Кларенсом, зичачи лише смерті. Ще уявилося мені, як розчахнулися двері й тонни книжок, підписаних світлин і карток ринули на нас потопом, аби ми втопилися під ними.

— Крамлі! — я схопився за ліхтарик у його руці. — Дай мені його!

Адже лишилось одне-єдине неоглянуте місце. Я зазирнув у саркофаг. Тоді пильніше придивився й видихнув.

— Глянь! — сказав я. — Ось ці! — показав. — Боже мій, я й не знаю, що воно там таке: заглибини, приступки, нерівності? Я ще в жодній могилі не бачив таких штук. А он там, придивись, під отим-о швом, чи не сочиться звідтіля, знизу, світло? От чортівня! Стривайте!

Я вискочив на край саркофага, похитався, поки не досяг рівноваги, а тоді зазирнув униз, на ті рівно-розміряні обриси на дні.

— Обстеж! — крикнув Крамлі.

— Ні, ти!

І я стрибнув на дно саркофага.

Застогнала якась добре змащена машинерія. Те невеличке приміщення струснулося — не інакше, як під низом зрушилася якась противага.

Я почав опускатися, разом із підлогою саркофага. Ось мої ноги занурилися в темряву. Ось уже пітьма вище колін. Коли опускання припинилося, я стояв під кутом.

— Сходинки! — вигукнув я. — Тут східці!

— Що? — Генрі мацав усе нижче по стінці саркофага. — Так!

Дно саркофага тепер набуло вигляду низки напівпірамід, що опускалися під певним кутом: чудові східці вийшли, й вели вони до нижчої частини гробниці.

Я швидко ступнув крок униз.

— Ходіть сюди!

— Спуститися туди? — перепитав Крамлі. — А що ж воно в дідька там, нижче?

— А що в дідька отам, вище? — заперечив я, показуючи на захряснуті зовнішні двері.

— Прокляття!

Крамлі вискочив на край саркофага й подав руку Генрі. А той зразу й вистрибнув, по-котячому спритно, туди, до детектива.

Повільно ступив я на наступну нижчу сходинку, світячи ліхтариком туди-сюди. Генрі й Крамлі, черкаючи та пихкаючи, рушили за мною.

Далі ще один марш східців, з’єднаних із дном саркофага, допровадив нас іще на десять футів глибше — у катакомбу. Коли Крамлі, який замикав наш похід, зійшов з останньої сходинки, дно саркофага тонесенько-тихесенько зітхнуло й захряснулось. Я скосував погляд на зачинене над нами дно, що правило тепер нам за стелю, і розгледів у сутіні підвішену там противагу. Величезне залізне кільце звисало з дна східців, що увібралися туди, назад. Схопись за нього знизу й повисни — і ти власного своєю вагою потягнеш-розкриєш для себе східці.

І все за за один удар серця.

— Ненавиджу це місце! — сказав Генрі.

— А що ти відчуваєш? — запитав Крамлі.

— Я досі ніяк його не вподобаю, — признався Генрі. — А ви тільки прислухайтесь!

Там, нагорі, чи то вітер, чи щось інше, торгало зовнішні двері.

Крамлі вихопив у мене ліхтарик і став світити ним навсібіч.

— Отепер і я вже ненавиджу це підземелля.

Далі, за десять футів від нас, видніли ще одні двері. Крамлі й сіпнув їх, крекнувши. Вони відчинилися. Ми хутко шаснули туди — Крамлі попереду, Генрі посередині, переді мною. Двері загрюкнулись позаду. А ми ноги на плечі й гайда, бігом, уперед.

«Геть від Чудовиська? — подумав я. — А чи до нього — просто йому в лабети?»

— Не дивіться! — крикнув нам Крамлі.

— Як це — «не дивіться»? — Генрі молотив повітря своїм ціпком, стукочучи по кам’яній підлозі каблуками черевиків, і знай відлітав рикошетом то від Крамлі до мене, то навпаки. А Крамлі, ведучи перед, тільки гаркнув: — Просто нічого не — і край!

Але я таки помічав, пробігаючи (а ми знай налітали на стіни хто ліворуч, хто праворуч), із хрускотом продираючись крізь територію