Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

А за хвильку знов вийшов на тротуар і безнадійно поплентався далі.

Я лягла на свої попони і з годину чекала Гартвейта. Біль у голові не тільки не минувсь, але ще подужчав. Лише великим зусиллям я змогла розплющити очі й подивитись навколо. Але й те завдавало мені нестерпної муки. Кров так і бухала в скронях. Хитаючись із кволості, я вилізла крізь розбиту вітрину й пішла вулицею, інстинктово, навмання намагаючись вибратися з того жахливого побойовиська. Від тієї хвилини я жила паче в страхітливому сні. Все, що сталось наступними годинами, пригадується мені як сонна змора. Деякі уривки відбились у моїй пам'яті виразно, але між тими нестертими картинами лежать проміжки цілковитої темряви. Що було в ці години забуття, я не знаю — і ніколи не знатиму.

Пригадую, що на розі я спіткнулась об чиїсь ноги. Це був той самий нещасний зацькований раб, що пройшов повз мене, коли я дивилася на заграву з вітрини своєї схованки. Я ніби зараз бачу перед собою ті розкинуті на тротуарі безкровні вузлуваті руки, що більше нагадували лапи або ратиці якоїсь тварини — понівечені, зсудомлені від щоденної важкої праці, з суцільними мозолями на долонях півдюйма завтовшки. Підвівшись іти далі, я придивилась до його обличчя й побачила, що він іще живий: його очі, в яких досі жевріла свідомість, дивились на мене й бачили мене.

Потім настало благодійне забуття. Нічого не бачивши, нічого не розуміючи, я наосліп снувалася, інстинктом шукаючи порятунку. Моїм дальшим кошмарним видивом була мовчазна вулиця трупів. Я опинилась перед нею раптово, мов подорожній у лісі, що несподівано натрапив на потік. Тільки потік, на який я дивилася, був нерухомий. Смерть заморозила його. Затопивши всю вулицю, мертві тіла рівно встелили брук і тротуари, і тільки подекуди купи й гори трупів порушували рівну одноманітність цієї поверхні. Нещасні гнані люди з дна прірви, зацьковані і лоти, вони лежали там, наче кролі в Каліфорнії після великої облави{111}.

Я подивилась в один, потім у другий бік вулиці. Все завмерло, не чути було ані звуку. Мовчазні будинки незліченними темними вікнами дивилися на цю картину смерті. І раз, тільки один раз я раптом побачила руку, що ворухнулася в цьому мертвому потоці. Я бачила, як вона химерно сіпнулась у передсмертних корчах, разом з нею звелася закривавлена голова з виразом невимовного жаху на обличчі, щось пробурмотіла до мене і впала, щоб більше не піднестися.

Пригадую я ще одну вулицю з тихими будинками обабіч та інстинктовий жах, що розбурхав мене з забуття, коли я знов загледіла потік людей із дна прірви, але вже не мертвий, а живий, текучий. Але я враз збагнула, що боятись нема чого. Потік той котився поволі, і над ним здіймалися стогін, лемент, прокльони, гістеричні, божевільні крики, старече белькотіння. Це були старі й діти, хворі й каліки. Вони були зовсім безпорадні, ці недобитки з гетто. Пожежа у великому робітничому районі на півдні міста вигнала їх у пекло вуличних боїв. Куди вони дійшли, що з ними сталося, я так і не знаю{112}.

Тьмаво пригадую, як я розбила вітрину в якійсь крамниці, аби сховатися від юрби, гнаної солдатами. Пригадую також, як недалеко мене на якійсь тихій вулиці, де я не бачила жодної живої душі, несподівано вибухла бомба. Дальший мій виразний спогад починається з того, що я зачула постріл з рушниці й побачила, що в мене цілиться солдат з автомобіля. Він схибив, і я стала махати руками та вигукувати пароль. Дуже неясно пригадую, як я вже їхала цим автомобілем. Не пам’ятаю, як мене взяли в машину і як довго я їхала, але й у цій темряві спалахує одна яскрава картина. Солдат поруч мене вистрелив, я розплющила очі й побачила, як на тротуарі похитнувся й осідає на землю Джордж Мілфорд, якого ми з Ернестом знали ще за часів нашого життя на Пел-стріт. Поки він падав, солдат вистрілив ще раз. Мілфорд зігнувся, потім тіло його випросталось і повалилося додолу. Солдат зареготав, і автомобіль поїхав далі.

Далі пам’ятаю, як мене розбудив із міцного сну якийсь чоловік, що безупинно ходив уперед і назад по кімнаті. У нього перекривлене болем обличчя, вкрите рясним потом, що збігає з чола. Він міцно притискує здорового рукою до грудей поранену руку, з якої тече кров і капає на підлогу. На ньому військова форма найманців. Знадвору крізь товсті стіни чути приглушений гуркіт вибухів. Я лежу в кімнаті будинку, що веде бій з іншими будинками.

Приходить лікар перев’язати пораненого солдата, і я дізнаюся, що вже друга година дня. Біль у голові не стихає, і лікар відривається від своєї роботи, щоб дати мені якихсь міцних ліків. Вони заспокоюють серце і трохи вгамовують біль. Я знову заснула. Потім пригадую, що опинилась на даху. Бої поблизу вщухли, і я спостерігаю атаку аеростатів на фортецю. Хтось обіймає мене рукою, я тулюся до нього й зовсім не дивуюся тим, що Ернест знову Зі мною — я тільки не можу додуматись, де це він так обсмалив собі чуба й брови.

Ми спіткалися з ним у цьому страшному місті цілком випадково. Він зовсім не знав, що я виїхала з Нью-Йорка, і, проходячи через кімнату, де я спала, не міг спочатку впізнати мене. Потому я вже не довго залишалась у Чікаго. Після тієї атаки аеростатів на фортецю Ернест звів мене з даху всередину будинку, де я й проспала цілий вечір і цілу ніч. Там ми пробули й весь третій день, а на четвертий Ернест дістав у місцевої влади автомобіль та дозвіл виїхати, і ми покинули Чікаго.

Голова перестала боліти, але я була зовсім знесилена тілом і душею. В автомобілі я горнулася до Ернеста і апатично стежила за солдатами, що намагалися вивести машину з міста. Бої точилися вже тільки де-не-де. Окремі райони ще були в руках наших товаришів, але їх оточили великі загони найманців. Революціонери опинилися в сотнях окремих пасток, і солдати штурмували їх одну по одній. Милосердя нікому не дарувалося, тому наші героїчно билися до останку{113}.

Коли ми наближалися до районів, де ще тривали