Читати книгу - "Коли курява спаде"

Він із надзвичайно серйозним виглядом кивнув головою. Виглядав він набагато краще, ніж коли сидів у в'язниці чи перший час виконував обов’язки літописця.

Я вийняв із широкої поли свого плаща подарунок і поставив перед ним.

То була квадратна сумка з цупкої шкіри, яку часто носять при собі китайські військові. Одного разу я уважно обстежив таку сумку — усередині неї були зошит, ручка й окуляри. Тоді я попросив одного з торговців спеціально роздобути мені такий подарунок. У сумці були окуляри з гірського кришталю, пір'яна ручка та стосик гарних зошитів у коленкорових обкладинках. Зазвичай, коли лами бачать якісь химерні речі, вони жахаються того, що в світі є люди, які використовують власний розум не на роздуми про вчення Будди й причинно-наслідкові зв'язки[134] людського життя, а на щось інше. Проте літописець уже не був запеклим проповідником, тож двоє людей схилилися над пляшечкою з чорнилом і пір'яною ручкою, намагаючись зрозуміти, як заправити чорнило в ручку. Ковпачок було скручено, потім закручено, закручено, потім знову скручено, однак ручка так і не наповнилась чорнилом. Перед таким химерним виробом навіть мудрий Вангбо Єшей виглядав дурнем.

Він усміхнувся. Його очі говорили мені:

— Якщо нічого не вийде, я можу відмовитись від цієї химерної речі.

— Однак зараз подумай, що з нею робити.

Він кивнув головою.

Зрештою, заправити ручку вдалося дружині туси. Лишаючи нас, мати поцілувала мене й сказала, усміхаючись, до літописця:

— Мій син усім нам привіз щось цікаве. Пиши як слід, адже він подарував тобі американську ручку.

Літописець написав ручкою на папері рядок літер. О Небо, літери були синіми! До цього ми бачили тільки чорні літери. Дивлячись на цей рядок літер небесного кольору, літописець раптом поворушив щелепами.

І тут я раптом почув звук!

Так, і цей звук ішов з вуст людини, яка не мала язика!

І то не були пусті звуки — він говорив! Він заговорив!!!

Хоча звук був не дуже чітким, однак це була справжня мова. Це почув не тільки я, але й він сам, тож на його обличчі з'явився зляканий вираз. Вказуючи рукою на свій широко відкритий рот, він очима запитав мене: «Це я говорив? Я заговорив?!»

— Ти! Ти! Скажи ще раз! — вигукнув я.

Він кивнув головою й проказав по складам речення. І хоча воно звучало дуже нечітко, однак я його почув. Він сказав:

— Ті… лі-те-ри… кра-си-ві…

— Ти сказав, що літери красиві, — прокричав я йому на вухо.

Літописець закивав головою:

— Тво-я… руч-ка… мо-я… ру-ка… на-пи-са-но… кра-си-во…

— О Небо, ти заговорив!

— …Я за-го-во-рив?..

— Ти заговорив!

— Я… заговорив?

— Ти заговорив!

— Справді?

— Справді!

Обличчя Вангбо Єшея аж перекосилося від скаженої радості. Він зробив зусилля, щоб висунути свій язик і подивитись, однак хіба ж міг його обрубок дістатися губів? Тож він не побачив власного язика. Почулося капання сліз — з його очей потекли сльози. Я прокричав до натовпу:

— Без’язикий заговорив!

Люди на майдані швидко поширили мої слова.

— Без’язикий заговорив!

— Без’язикий заговорив?

— Він заговорив!

— Заговорив!

— Заговорив?

— Заговорив?!

— Заговорив!

— Літописець заговорив!

— Без’язикий заговорив!

Люди, швидко тихим голосом передаючи назад дивовижну новину, скупчувались навколо нас двох. Це було диво. Обличчя й очі схвильованих людей у натовпі заблищали так само, як і в людини, що була причиною цього дива. Живий будда Цікер також прийшов, почувши новину. За ті роки, що ми з ним не бачились, він постарів, а його обличчя вже не світилося червоним, натомість тепер він