Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 135 136 137 ... 156
Перейти на сторінку:
біг. Двері з грюкотом розчахнулись, аж відлетівши до стіни. У кімнату влетіла Руті.

— Ма’! — закричала вона.— Ма’! Вінфілда вивертає!

— Де він? Кажи!

Руті задихалася.

— Сполотнів увесь і повалився. Він сті’ки персиків за день з’їв. Просто повалився. Білий весь!

— Ходімо! — крикнула мати.— Руже Шаронська, придивися за кашею.

Вона кинулася за Руті. Неня тяжко бігла по вулиці за дівчинкою. У сутінках до матері наблизилося троє чоловіків, один з них — посередині — ніс Вінфілда на руках. Мати підбігла до них.

— Це мій,— крикнула вона.— Дайте ’го мені.

— Я віднесу його, мем.

— Ні, дайте ’го мені.— Вона перехопила хлопчика на руки, зібралася була йти додому, але тут схаменулася.— Ой, така вдячна вам,— подякувала вона чоловікам.

— Та просимо, мем. Малий зовсім слабий. Схоже, у нього глисти.

Мати поспішила додому, а Вінфілд мляво й розслаблено обвис у неї на руках. Мати віднесла сина до хатки, стала навколішки і вклала хлопчика на матрац.

— Скажи мені, що сталося? — запитала вона.

Він розплющив очі, важко помотав головою — і знову заплющив.

Руті озвалася:

— Я ж сказала вам, ма’. У нього весь день пронос був. Просто повсякчас бігав. Об’ївся — персиків сті’ки переїв.

Мати поторкала йому чоло.

— Жару нема. Але він весь білий, а худющий — обтягнуло всього.

До них наблизився Том і підсвітив ліхтарем.

— Знаю я,— сказав він.— Він виголоднів. Довели, сил не має. Дістаньте молока слоїк, хай п’є. Зробіть каші з молоком.

— Вінфілде,— покликала мати.— Скажи: як тобі?

— Паморочиться,— відповів Вінфілд,— просто як на каруселі паморочиться.

— Ви ще не бачили отакої бігунки,— поважно промовила Руті.

До хати зайшли батько, дядько Джон і Ел. Вони тримали оберемки підібраних ломак і хмизинок. Чоловіки поскидали свою ношу біля пічки.

— Що таке? — спитав батько.

— Вінфілду зле. Молока б йому.

— Христе Всемогутній! Та нам усім їсти тре’!

Мати спитала:

— Скі’ки в нас сьо’дні?

— Долар сорок два центи.

— Ну, піди до крамниці, візьми слоїчок молока для Вінфілда.

— Та чо’ це він слабує?

— Чо’, не знаю, але слабує. Тепер іди!

Батько, буркочучи, вийшов за двері.

— Кашу пильнуєш?

— Так.

Ружа Шаронська почала швидше мішати, щоб довести свою увагу.

Ел поскаржився:

— Господи Всемогутній, ма’! Оця каша — це все, що в нас буде після того, як ми дотемна прогарували?

— Еле... ти зна’ш, ми ж відкладаємо, аби поїхати. Усе, що є, відкладаємо на бензин. Ти зна’ш.

— Але... Господи Всемогутній, ма’! Тре’ ж м’ясо їсти, якщо працювать хочеш.

— Ану цить,— сказала вона.— У нас важливіше є, над чим голову ламати,— ліпше над тим поміркувати. Ти зна’ш, над чим.

Том запитав:

— Це про мене?

— Ми поговоримо, коли повечеряємо,— сказала мати.— Еле, у нас досить бензину, аби поїхати, так?

— Десь чверть бака,— відповів Ел.

— Ліпше б ви одразу сказали,— мовив Том.

— Потім. Зажди лише. Мішай кашу, ну, мішай. Ось дай-но кави зварю. Можете цукру додати собі до каші або до кави. Щось одне — те і те не вийде.

Батько повернувся, несучи бідон молока.

— Одинайцять центів,— з огидою повідомив батько.

— Давай!

Мати взяла бідон і відкрила. Густа цівка молока полилась у склянку, і мати передала стакан Томові:

— Дай Вінфілду.

Том опустився навколішки біля матраца.

— На, попий.

— Не можу. Я ще слабий. Облиште мене.

Том устав.

— Він поки що не може, ма’. Заждемо трохи.

Мати взяла склянку і поставила на підвіконня.

— Ніхто не чіпайте,— попередила вона.— Це Вінфілдові.

— Я й не куштувала молока,— похмуро промовила Ружа Шаронська.— Тре’ ж мені бодай крапельку.

— Знаю, але ж ти ще на ногах стоїш. А малюк зваливсь як підкошений. Як там каша — густа, добра?

— Так. Годі її мішати — уже загусла.

— Чудово, ходіть-но їсти. Тепер ось цукор. Усім по ложечці. Сипте в кашу або до кави.

— А мені більше до душі кашу посолити або поперчити,— сказав Том.

— Соли, як хоч’,— відповіла мати.— А перцю вже нема.

Ящики всі пішли на дрова. Щоб поїсти каші, родині довелося повсідатися на матрацах. Усі знов і знов зачерпували собі, доки казанок не спорожнів.

— Лишіть і Вінфілдові,— сказала мати.

Вінфілд підвівся й випив молока — і миттєво відчув звірячий голод. Хлопчик поставив казанок між ногами, вигріб рештки каші й дошкрябав крупинки зі стінок. Мати вилила недопите молоко в чашку і потайки піднесла в куток Ружі Шаронській. Потім розлила чорну гарячу каву по чашках і подала кожному в колі.

— А тепер ви розкажете, що сталося? — спитав Том.— Я хочу почути.

Батько стурбовано почав:

— А можна... ліпше Руті з Вінфілдом не чути. Чи не можуть вони вийти звідціля?

— Ні,— сказала мати.— Вони повинні діяти як дорослі, навіть якщо замалі ще. Їх уже не зміниш. Руті... ти і Вінфілде — нікому ані слова про те, що чули, інакше ви нас просто занапастите.

— Ми не скажемо,— пообіцяла Руті.— Ми вже великі.

— Гаразд, тільки мовчіть.

На долівці стояли чашки з кавою. Коротке й широке ліхтарне світло, наче підрізане крильце метелика, блимало і кидало тьмяно-жовті спалахи на стіни.

— Тепер кажіть,— мовив Том.

— Ну, кажи, чоловіче,— попросила мати.

Дядько Джон сьорбав каву. Батько почав:

— Ну, вони понизили платню, як ти й казав. Понаїхало сті’ки різних збирачів, голодних як вовки — збирати готові були й за окрайчик хліба. Рвеш персик — а вже хтось попереду лізе. Так увесь урожай мигцем обчухрають. Люди як бачать дерево необірване — бігом туди. Я навіть бійки бачив: один каже, що то його дерево, другий — що його, і збирати ладнається. А ці нові понаїхали здалеку — з Ель-Сентро[37]. Голоднющі до чортів. Увесь день гарували за кусень хліба. Я кажу контролеру: «Ми не можемо за два з половиною центи з ящика працювати»,— а той: «Ну й звільняйся тоді, замовкни. А оці люди можуть». Я кажу: «От наїдяться вони — і кинуть». А він: «Чорт, та ми всі персики позбираємо, доки вони наїдяться».

Батько замовк.

— Чортівня достеменна,— сказав дядько Джон.— Подейкують, сьо’дні ввечері ще двісті понаїдуть.

Том промовив:

— Так! А про інше як?

Батько мовчав якийсь час.

1 ... 135 136 137 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"