Читати книгу - "Грона гніву"

наблизилася.— Томе, ти збираєшся втекти?

— Ні, ма’.

— Ти певен? Ти не підеш?

— Ні, ма’. Я тут буду.

— Ну гаразд. Пам’ятай, Руже Шаронська.

Вона вийшла і щільно замкнула двері по собі. Том лежав непорушно, а потім хвиля сну перенесла його на межу несвідомого, повільно опустила, гойдаючи, і знову піднесла вгору.

— Ти... Томе!

— Що? Ну!

Він почав прокидатися. Поглянув на Ружу Шаронську. Очі в неї палахкотіли від обурення.

— Що тобі?

— Ти вбив людину!

— Ну так. Не тре’ так голосно! Ти що — хочеш, аби всі позбігались?

— Та до чого тут це? — закричала вона.— Та леді казала мені. Казала, до чого гріхи призводять. Вона казала мені. А які умови в мене були, аби немовлятко гарним вродилося? Конні пішов, і я не харчувалась як слід. У мене молока не було.— Її голос став істерично-високим.— А тепер ти вбив людину. Хіба дитя народиться гарним, здоровим? Я знаю... воно буде потворою... виродком! Я ніколи не танцювала.

Том підвівся.

— Ш-ш! — сказав він.— Ще сюди людей накличеш.

— Мене не обходить. У мене буде потвора! Я ніколи не танцювала обіймаючись.

Він наблизився до неї.

— Заспокойся.

— Облиш мене. Це не перший, кого ти вбив, ні.— Її обличчя судомилося від істерії. Слова звучали нечітко.— Бачити тебе не хочу.

Вона накрилася ковдрою з головою. Том чув, як вона судомно здушувала в собі ридання. Він закусив нижню губу і втупився в долівку. А потім підійшов до матраца, де вкладався батько. Під краєм матраца була захована гвинтівка — вінчестер 38-го калібру, довгий і важкий. Том узяв її і натиснув на важіль, щоб побачити, чи є патрони у магазині. Перевірив курок, перевів на півоберта і поставив на місце. А потім повернувся до своєї постелі. Поклав рушницю на долівку поряд, прикладом на матрац. Ружа Шаронська досі схлипувала. Том знову ліг і вкрився, затуляючи ковдрою розбиту щоку, і зробив невеличкий тунель, щоб дихати. Він зітхнув:

— Ісусе, Ісусе!

Біля хатинки зупинилося кілька машин, почулися голоси.

— Скільки чоловіків?

— Усього нас троє. Скі’ки платите?

— Їдьте до будинку номер двадцять п’ять. Номер акурат на дверях.

— О’кей, містере. Так скі’ки платите?

— Два з половиною центи.

— Чорт забирай — та за сті’ки ж не пообідати!

— Отака платня. Двісті чоловік з півдня їдуть — і такій платні раді будуть.

— Та побійтеся Бога, містере!

— А тепер ідіть. Або згода, або забирайтеся. Нема в мене часу на сперечання.

— Але...

— Дивіться. Я не призначаю цін. Я просто реєструю вас. Хочете — погоджуйтеся. Ні — повертайтеся туди, звідки приїхали.

— Двадцять п’ятий, кажете?

— Так, двадцять п’ятий.

ом спав на матраці. Його розбудив приглушений звук у кімнаті. Рука ковзнула до гвинтівки й намацала затвор. Він відсунув ковдру з лиця. Перед Томовим матрацом стояла Ружа Шаронська.

— Що ти хочеш? — спитав Том.

— Спи,— сказала вона.— Лежи, відсипайся. Я двері стерегтиму. Сюди ніхто не ввійде.

Він мить вивчав її обличчя.

— О’кей,— сказав він і знову сховався з головою під ковдру.

же сутеніло, коли мати повернулася до хатинки. Стала на порозі, постукала і промовила: «Це я», щоб Том не злякався. Вона відчинила двері та зайшла, несучи мішок. Том прокинувся і сів на матраці. Рана на щоці підсохла, краї затягнулися так, що шкіра заблищала. Ліве око запливло, майже не розплющувалося.

— Хтось приходив, доки нас не було? — спитала мати.

— Ні,— відповів Том.— Нікого не було. То платню таки знизили.

— ’Відки ти зна’ш?

— Я чув, що біля будинку говорили.

Ружа Шаронська каламутним поглядом подивилася на матір. Том указав на сестру пальцем:

— Вона влаштувала істерику, ма’. Гадає, що всі біди просто на неї впадуть. Якщо я так її засмучую, то тре’ мені забиратися.

Мати подивилася на Ружу Шаронську:

— Що ти робиш?

Молодиця ображено відповіла:

— А як у мене буде здорова дитина, коли отаке-о?

— Цить! — сказала мати.— О, мовчи. Я знаю, як ти почува’шся, і знаю, що нічим не можеш собі зарадити, але просто тримай рот на замку.

Вона обернулася до Тома.

— Не звертай уваги, Томе. Це жахливо важко, і я сама пам’ятаю, як це. Усе мов лише тебе саму зачіпає, коли ти при надії, і хто що не скаже — ніби скривдить, і наче все проти тебе. Не звертай уваги. Вона не може себе опанувати. Це просто вона так почувається.

— Я не хочу завдавати їй болю.

— Цить! Просто мовчи.— Вона поставила свою торбу на нерозпалену пічку.— Це не так важко — нічо’ не робити,— провадила неня.— Я ж казала: ми ’відси поїдемо. Томе, наламай мені трохи рубанців. Ні... ти не можеш. У нас один ящик лишився. Розламай ’го. Я казала нашим, аби назбирали якихось цурпалків по дорозі. У нас буде кукурудзяна каша, я її трохи цукром посиплю.

Том підвівся та розламав останній ящик на тріски. Мати ретельно поворушила вогонь у пічці скраю, щоб полум’я горіло тільки під однією конфоркою. Вона наповнила казанок водою і поставила на вогонь. Казанок, поставлений просто на полум’я, засичав і засвистів, плюючись парою.

— Як сьо’дні збиралося? — спитав Том.

Мати занурила кухоль у лантух з кукурудзяним борошном.

— Не хочу про це говорити. Я сьо’дні подумала, як люди раніше зазвичай жартували. А так, як зара’,— не подобається мені таке, Томе. Нема в нас більше жартів. Коли й жартують, то гіркий це жарт, прикрий. Ось один казав: «Сьо’дні депресія скінчилася. Я бачив зайця, а за ним ніхто не гнався». А другий каже: «Не в тому річ. Тепер зайців не б’ють. Ловлять їх — подоять і відпускають. Тобі, певно, недійний трафився. Ось у чому біда». І не смішно зовсім — а було ж смішно, як дядько Джон індіянина на нашу віру навернув, додому привів, а той червоношкірий йому боби всі обчистив, а потім чкурнув — ще й віскі дядька Джона поцупив. Томе, приклади мокру ганчірку до лиця.

Сутінки густішали. Мати запалила ліхтар і повісила на цвяху. Вона підкидала тріски у вогонь і поступово насипала кукурудзяне борошно в скипілу воду.

— Руже Шаронська,— звернулася мати до доньки,— помішаєш кашу?

Ззовні почулося тупотіння: хтось