Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Кеті сиділа зачарована блиском, що оточував її. Важні леді в чудових сукнях та перах і каблучках з самоцвітами; елегантні джентльмени, що так голосно сміються, крики: “Гарсон!” “Ві, монсір!” і “Хелло, мем!” такі характеристичні для богеми. Жваве базікання, дим цигарок, обмін веселими посмішками й поглядами — всі ці розкоші просто гнітили доньку місіс Демпсі і позбавили її здатності рухатися.

Раптом надворі з’явився містер Брунеллі, і його усмішка й уклін відбилися на обличчях усіх присутніх. З усіх боків почулося голосне плескання в долоні і крики: “Браво!” і “Тоніо! Тоніо!” Що ж це все значить? Дами махали йому серветками, мужчини мало не позвертали собі в’язи, силкуючись вловити його уклін.

Коли овації скінчилися, містер Брунеллі, востаннє вклонившись, швидко зник у кухні і скинув з себе піджак і камізельку.

Флагерті, наймоторнішого з “гарсонів”, приставлено спеціально прислуговувати Кеті. Їй уже було трохи млосно від голоду, бо айрішстью за обідом у Демпсі було цього дня особливо рідке, і чарівні пахощі якихось невідомих страв завдавали їй танталових мук[402]. Нарешті, Флагерті почав їй приносити одне за одним смачні, немов амброзія, страви, що їх самі боги визнали б чудовими.

Але в самому розпалі цього лукуловського бенкету Кеті раптом відіклала ножа й виделку. На серці їй стало тяжко, ніби воно налилося оловом, і на філе-міньйон капнула сльозинка. Підозра щодо зорі їхнього дому, які весь час не давали їй спокою, знов прокинулись в ній з великою силою. Вітати з таким захопленням, улещуванням і усмішками, як вітало містера Брунеллі це фешенебельне виборне товариство, можна було лише як якого-небудь з тих блискучих титулованих патриціїв з славним ім’ям і острахом перед комірним, до яких досвід примушував її ставитися обережно. І хоч Кеті прегарно розуміла, що він їй не пара, вона все ж з болем у серці почувала, що він їй щодень, то більше й більше подобається. І потім чого ж це він лишив її обідати саму?

Але тут він знов з’явився, тепер уже без піджака, з закатаними по самі лікті рукавами сніжнобілої сорочки, з білим ковпаком на чорних, як смола, кучерях.

“Тоніо! Тоніо!” — кричали одні. “Спагетті! Спагетті!” — кричали другі.

У “Тоніо” ніколи не дозволялося лакеям подавати спагетті, поки сам Тоніо не покуштує їх, не ухвалить соус і не додасть потрібної приправи, щоб страва була бездоганна.

Від столу до столу рухався Тоніо немов той принц, що вітає гостей у своєму палаці. Білі, оздоблені коштовностями руки манили його з усіх боків. Склянка вина з одним або другим, посмішка для всіх, влучне слівце для тих, хто захоче пожартувати, — далебі, і серед принців мало хто зміг би бути таким милим хазяїном. І який артист може бажати кращої оцінки своєї праці. Кеті не знала, що для нью-йоркського жителя найбільша честь — це потиснути руку кухаря, що готує спагетті або сподобитися поклону від старшого лакея з якого-небудь бродвейського ресторану.

Помалу публіка почала розходитися, і скоро лишилося тільки декілька парочок, що марнували час за молодим вином та старими анекдотами. Тоді містер Брунеллі підійшов до самотнього столика Кеті і присунув до неї стільця.

Кеті глянула на нього з мрійною посмішкою. Вона доїдала останню ложку малинового рулету з бургундським соусом.

— Ну, ви бачили? — сказав містер Брунеллі, прикладаючи руку до ключиці. — Я — Антоніо Брунеллі. Так, я — великий Тоніо. А ви й не підозрювали? Я люблю вас, Кеті, і ви повинні вийти за мене заміж. Правда ж, ви згодні? Назвіть мене Антоніо і скажіть, що ви будете моєю.

Голівка Кеті схилилась на плече того, хто був тепер вільний від підозріння в прийнятті лицарської гідности.

— Ах, Анді! — зітхнула вона. — Як це чудово! Звичайно, я вийду за вас. Чого ж ви досі не казали, що ви кухар. А я вже збиралася дати вам одкоша, думала, що ви теж будете з тих чужоземних графів.

Хто чим може[403]

Переклад М. Рябової

Вайнінґ вийшов з клубу, проклинаючи його, — правда, без особливої люті. Від десятої до одинадцятої вранці він там страшенно пронудився. Керк із своїми риболовними історіями, Брукс із сигарами з Порто-Ріко, Моррісон з анекдотами про вдовичку, Герберн з своїм незмінним щастям у грі на більярді — все це знов повторилося без найменшої зміни. Але крім цих ранішніх прикростів була ще одна: міс Еллісон учора ввечері знов відмовила йому. Ця остання мала, правда, хронічний характер. От уже вп’яте, як міс Еллісон на його пропозицію зробити її місіс Вайніні прискає від сміху. Однак він вирішив знов просити її руки в середу ввечері.

Вайнінґ пройшов по Сорок Четвертій вулиці на Бродвей і поплив за водою, що змиває пісок золотих копалень Готгему. На ньому був ранішній ясносірий костюм, наймодніші шеврові черевики з тупими носами, простий з тонкої соломки капелюх, а сорочка — найніжнішого геліотропового відтінку. Краватка в нього була кольору неба в листопаді, сіро-блакитна, зав’язана з аристократичною недбалістю і в повній гармонії з останнім криком моди.

Тепер описувати дрібне причандалля чоловічого туалету значно трудніше, ніж писати історичний роман з часів Поля Джонза[404], або оголошувати ліки від сінної лихоманки.

Так от, хай буде вам відомо, що я описую Вайнінґове вбрання тільки через те, що це конче потрібно для дальшого ходу оповідання.

Цього ранку навіть Бродвей різав вухо Вайнінґові, і на декілька жахливих хвилин, як у сні, він здався йому тією ревучою, пекучою, кипучою, вонючою вулицею, яку він колись бачив у Марокко. Йому ввижалися зграї розлючених собак, жебраки, факіри, доглядачі рабів, оповиті серпанком жінки в екіпажах без коней, базари, залиті сліпучим сонцем, купи сміття на вулиці від зруйнованих храмів. Але тут якась леді встромила йому в бік кінчик свого парасоля і одразу перенесла його на Бродвей.

Хвилин через п’ять він опинився на розі, де скупчилось декілька мовчазних блідолицих людей. Вони стояли тут завжди, не рухаючись з місця цілими годинами, з низько опущеними по самі очі крисами брилів, граючись гострими лезами своїх складених ножів. Спекулянти з Вол-Стріту[405], їдучи додому в своїх екіпажах, люблять показувати на цих людей своїм приїжджим друзям, і пояснювати їм, що це досить відоме місце постою “непевних” людей. Між іншим, спекулянти з Вол-Стріту ніколи не користуються послугами їхніх гострих