Читати книгу - "Гра янгола"

Я перший увійшов до кабіни. Коли проходили чотири священики, службовець простяг руку, чекаючи чайових, але жодна монета не впала на його долоню. З видимим розчаруванням він одним поштовхом зачинив дверцята й відвернувся, збираючись узятися за важіль управління. Інспектор Віктор Ґрандес чекав у нього за спиною, добре пом’ятий, але усміхнений, зі своїм посвідченням у руці. Службовець відчинив йому дверцята, і Ґрандес увійшов у кабіну, кивком голови привітавши священиків і підморгнувши мені. Через кілька секунд ми вже пливли в порожнечі.

Кабіна ковзала по канату від вежі-терміналу до краю гори. Священики з’юрмилися на одному боці, явно схильні втішатися видовищем вечора, який опускався на Барселону, і цілком знехтувати ту невідому пригоду, що привела туди мене й Ґрандеса. Інспектор повільно наблизився й показав мені пістолет, який тримав у руці. Великі червоні хмари пливли над водами порту. Кабіна канатної дороги занурилася в одну з них, і на мить здалося, ніби ми пірнули у вогненне озеро.

– Ви бували тут раніше? – запитав Ґрандес.

Я кивнув головою.

– Моя дочка обожнює ці подорожі. Раз на місяць вона мене просить, щоб ми проїхалися туди й назад. Трохи дорого, але на це шкодувати грошей не варто.

– За ті гроші, що їх заплатив вам за мене старий Відаль, ви, звичайно ж, можете катати свою дочку щодня, якщо вам захочеться. Задовольніть мою цікавість. У яку суму він мене оцінив?

Ґрандес усміхнувся. Кабіна вийшла з великої червоної хмари, і ми зависли в порожнечі над гаванню порту, над темними водами, у яких віддзеркалювалися вогні міста.

– П’ятнадцять тисяч песет, – відповів він, поляпавши по білому конверту, який виглядав із кишені його пальта.

– Мабуть, я маю всі підстави пишатися. Людей убивають і за два дуро. Чи входить у цю ціну зрада двох своїх людей?

– Я хотів би вам нагадати, що з нас двох убивали людей тільки ви.

На цей момент четверо священнослужителів уже дивилися на нас, приголомшені й нажахані, зовсім забувши про чари запаморочення голів від пташиного польоту над містом. Ґрандес скинув на них неуважним поглядом.

– Коли ми прибудемо на першу зупинку, то, якщо моє прохання не здасться вам надмірним, я проситиму, щоб вашмосці покинули кабіну й надали нам можливість обговорити тут сам на сам наші мирські проблеми.

Вежа портової гавані височіла попереду, схожа на обплутаний дротами сталевий купол якогось механічного собору. Кабіна проникла під цей купол і зупинилася біля платформи. Коли дверцята відчинилися, четверо священнослужителів майже вибігли з кабіни. Ґрандес із пістолетом у руці показав мені, щоб я відійшов углиб. Один зі священиків, сходячи на платформу, подивився на мене з тривогою.

– Не турбуйтеся, юначе, ми повідомимо про все в поліцію, – сказав він, перш ніж дверцята знову зачинилися.

– Неодмінно повідомте, – сказав Ґрандес.

Коли дверцята були заблоковані, кабіна рушила далі. Ми виїхали з вежі, що височіла над гаванню, і вирушили в останній етап подорожі. Ґрандес наблизився до вікна й став споглядати краєвид міста, міраж зі світла й туману, соборів і палаців, провулків і широких проспектів, переплетених у лабіринті темряви.

– Місто проклятих, – сказав Ґрандес. – Чим із більшої відстані на нього дивишся, тим гарнішим воно здається.

– Це моя епітафія?

– Я не вбиватиму вас, Мартін. Я не вбиваю людей. Ви самі зробите для мене цю послугу. Для мене й для самого себе. Ви ж знаєте, що я маю слушність.

Без подальших слів інспектор тричі вистрелив у механізм, що блокував дверцята кабіни, і відчинив їх одним поштовхом ноги. Дверцята зависли в повітрі, порив холодного вітру наповнив кабіну вогкістю.

– Ви нічого не відчуєте, Мартін. Повірте мені. Удар триватиме не довше, як одну десяту частку секунди. Одну мить. А потім – мир.

Я подивився на відчинені дверцята. Мене чекало падіння з висоти сімдесят метрів. Я подивився на вежу Сан-Себастьян і прикинув, що до прибуття кабіни туди залишилося кілька хвилин. Ґрандес прочитав мої думки.

– За кілька хвилин усе закінчиться, Мартін. Ви повинні подякувати мені.

– Ви справді вірите в те, що я вбив усіх тих людей, інспекторе?

Ґрандес підняв револьвер і націлив його мені в серце.

– Не знаю, і мені це байдуже.

– А я повірив у те, що ми друзі.

Ґрандес посміхнувся й ледь помітно похитав головою.

– У вас немає друзів, Мартін.

Гримнув постріл, і я відчув удар у груди, так, ніби пневматичний молот ударив мені по ребрах. Я впав на спину, бездиханний, мене обпекло гострим болем так, ніби навкруг мене раптово спалахнув бензин. Ґрандес ухопив мене за ноги й потяг до дверцят. Вершина вежі Сан-Себастьян виринула між хмарами з протилежного боку. Ґрандес переступив через мене й став навколішки за моєю спиною. Він уперся руками мені в плечі й штовхнув мене до дверцят. Вологий вітер обвіяв мені ноги. Ґрандес штовхнув мене ще раз, і я помітив, що мій пояс зісковзнув із платформи. Сила тяжіння подіяла миттєво. Я почав падати.

Я витяг руки до інспектора й учепився пальцями йому в шию. Вага мого тіла потягла його до дверцят, і він застряг у їхньому отворі. Я стискав пальці з усієї сили, здавлюючи йому трахею та артерії шиї. Однією рукою він намагався відірвати мої пальці від своєї шиї, а другою намацував пістолет. Його пальці наштовхнулися на руків’я зброї й натиснули на спусковий гачок. Куля дряпнула мене по скроні й ударила в край дверцят. Вона відлетіла рикошетом усередину кабіни й пробила йому долоню. Я вгородив нігті йому в шию, відчувши, що шкіра під ними тріснула. Ґрандес застогнав. Я підтягся вгору з останніх сил, і більш як половина мого тіла опинилася в кабіні. Коли зміг ухопитися за металеві стінки, я відпустив шию Ґрандеса й відкотився вбік.

Я помацав собі груди й знайшов дірку, яку пробила куля інспектора. Розхилив поли пальта й дістав із внутрішньої кишені примірник «Кроків у небо». Куля пробила передню палітурку обкладинки, майже чотириста сторінок і тепер стриміла, немов кінчик свинцевого пальця, із задньої палітурки. Поруч мене Ґрандес звивався на підлозі, у розпачі тримаючись за шию. Його обличчя набуло лілового кольору, а жили на лобі та скронях пульсували, наче дроти під високою