Читати книгу - "Володимир"

Навкруг Христа майстри зробили напис: "Дивіться, дивіться, я один, і немає бога, крім мене; я сотворив землю, а з неї людину, своєю десницею поклав основу неба..."

Проте князь Володимир не бачив і не прочитав цього напису - він дивився на осяяний промінням сонця, освітлений множеством свічок і панікадил олтар.

Там, на тлі ківорія* (*Ківорій - вигнута стіна над престолом.) , також з смальти зроблений був образ богородиці - вона стояла в синьому царському одязі і червоних черевиках на зеленому постаменті, високо піднявши руку, дивлячись перед собою.

Не пишні царські одяги, не коштовне каміння на поясі, рукавах і плечах богородиці, не золото, що сяяло, грало, блищало навкруг неї, прикували до себе Володимира.

Він бачив тільки її обличчя, бліде, трохи ніби стомлене, очі - смутні, благальні, якісь замріяні, - все дуже просте, звичайне, людське.

І чомусь у цю хвилину князь Володимир подумав про свою матір, яку палко любив, але не знав, про яку мріяв, ждав, але так і не міг діждатись... Вона, Малуша, здавалося йому, повинна була бути саме такою, як богородиця...

- Мати моя! - прошепотів князь Володимир. - Аще ти жива, прийди до мене, аще ж не прийдеш, то хоч помолись за мою душу!

І це людське, живе, правдиве було не тільки в обличчі богоматері. Праворуч і ліворуч від неї, але набагато нижче, змальовані були апостоли - дуже високі, кремезні, більше схожі на воїв, аніж на святих, чолов'яги з довгими, простягнутими до богородиці руками, з суворими великими очима, всі в яскравих одягах, золотом шитих черевиках.

Такі ж були й мученики, євангелісти, пророки - всі святі, змальовані в склепіннях і на стінах церкви, - в їхніх постатях було щось вигадане, штучне, але тим дужче проступали в них риси живого - сам Христос обличчям, постаттю, одягом нагадував князя Володимира, апостоли - горянських воєвод і бояр, а один з святих, євангеліст Марко, крапля в краплю схожий був на покійного купця Божедома, і посміхався навіть так, як купець, - лівим кутиком рота й одним лівим оком; люди ж, що вклонялись їм, схожі були на гриднів, ратаїв, смердів Руської землі.

Проте ні князь, ні воєводи й бояри, що оточували його, не думали про це - у високому кам'яному храмі, де все блищало, сяяло, переливалось, а в повітрі снувались пахощі ладану й смирни, де лунав урочистий спів хору, а голос людини був глухим і кволим, все нагадувало землю, але було величним, неосяжним, а через те й неземним.

Вражений тим, що побачив, князь Володимир також став на коліна, широко розвів рукл, промовив:

- Дивен храм твій, господи! Все премудрістю твоєю сотворив єси!

Коли ж він підвівся, то сказав єпископу Анастасу, що стояв близько від нього:

- Я вражений тим, що побачив, Анастасе!.. Однині й довіку велю давати на храм цей десятину того, що маю...

На обличчі Анастаса засяяла щаслива посмішка, - це було саме те, чого він раніше домагався, але князь Володимир перевершив самого себе: десятина його прибутків - великі скарби.

- Щедра десниця твоя, княже Володимире, за це стократ віддасть тобі Всевишній... А коли так вчинив, дозволь називати храм Богородиці довіку Десятинним. - Так і буде! - згодився князь.

9

У палаті Людяній ще горять свічі, в яскравому їх сяйві князь Володимир сидить у дубовому кріслі - в сріблястому колової, з багряним корзном на плечах, у червоного хза чоботях; боярство й воєводи стоять там, де темніше, - попід стінами палати, в кутках, біля поручнів сходів.

Душно! Ніч була парка й гаряча, розчинені двері й вікна, що виходять до Дніпра, але й звідси не тягне свіжим повітрям - горить земля, гаряча вода в берегах.

Чому нині так рано встав князь, чому боярство, мужі, воєводи ще потемному прийшли до терема, чому всі вони, і навіть князь, неспокійні, тривожні, чого ждуть?

- Ми готові!.. Твори, княже, суд і правду! - чути в палаті один, другий голос.

У сінях, а потім на сходах чути кроки небагатьох людей - ось на верху стало кілька гриднів, вибігли тіуни, ябетники, ємці, вони стали, ждуть.

І от знову лунають кроки - сходами йде кілька чоловік; спочатку видно їхні голови, плечі, далі руки, ноги.

То йшов, оточений гриднями, смерд Давило, він ступав твердо й важко, дивився в землю, руки зв'язані за спиною.

Гридні штовхали його, але він, либонь, уже не відчував їхніх ударів; крок, ще крок, Давило став посеред палати.

Князь Володимир і смерд Давило - один напроти одного, князь у сріблясто-багряних своїх одягах у кріслі, Давило - з непокритою головою, у вретищі, босий - перед ним.

- Оцей смерд наробив багато зла на Подолі, - чути в палаті голос тіуна Чурки, - він давно тать і розбійник, убив купця Божедома.

Але князь Володимир не чув цих слів, він дивився на смерда, бачив його обличчя: чоло, на яке падала грива буйного сивуватого волосся, круті брови над сірими очима, трохи пласкуватий ніс, набряклі уста.

Володимир був певен, що бачив колись цю людину... Але де? В його пам'яті виринали дні дитинства й юнацтва, - ні, він тоді не зустрічав цього смерда; Новгород? - ні, цей смерд туди не міг потрапити; січі під Любечем, у Києві?..

...Рано на світанні князь Володимир вступав до Києва. На Подолі його зустрічали воєвода Рубач, гридень Тур, іде багато людей, які боролись з Ярополком, а між ними, так, між ними був і смерд, що стояв зараз перед ним, тільки Володимир не встиг тоді запитати - хто ж він?

- Як твоє ім'я? - запитав нині князь Володимир.

- Давило, - відповів смерд.

- Ти зустрічав мене на Подолі? - з натиском і нібито з болем продовжив князь.

- Правда, княже, було таке на Подолі... - пролунало в палаті, але ніхто з бояр і воєвод не зрозумів, що саме запитував у смерда князь, як не зрозуміли й того, чому так відповів на це Давило.

- Він, він, княже, - гомоніли бояри, тіуни, ябетннки, -