Читати книгу - "Володимир"

Князь не велів, як годилось і як завжди водилось у таких випадках, кликати відоків і послухів, а запитав просто в смерда:

- Ти вчинив татьбу, убив купця?

У палаті настала тиша, бояри й воєводи знали, що смерда вже допитували з іспитом - залізом, водою, але він нічого не сказав, мовчав, - що ж тепер скаже князеві?

Довго мовчав і Давило. Це була хвилина, коли він міг сказати князеві так багато - розповісти про своє важке життя, згадати, як з мечем у руках він колись захищав його - князя, як довго вірив у нього, а далі вже не мав сили терпіти, через що убив купця Божедома.

Міг Давило - і про це він також подумав - сказати князеві, що не повинен у смерті купця, - його допитували вже залізом і водою, нічого не вирвали, ще одно слово - і князь Володимир його помилує.

Та що це дасть? Здобути порятунок лжею? Ні! Давило - смерд, найбідніша в городі людина, та жив по правді, за правду зараз загибає, нехай же правдою докінчується і його життя.

Давило глибоко зітхнув, здвигнув плечима.

- Так, княже, - тихо й спокійно відповів він. - Це я грабував склепища купця Божедома, а потім і вбив його... Палату прорвало.

- Бачиш, княже, - лунали голоси, - ось він, тать і розбійник, ось ворог твій і наш, княже... Да убієн і сам буде! Проте князь Володимир не поспішав. Перед ним стояв не один смерд Давило, він бачив за ним щось більше, страшніше.

- Смерде Давиде! - прозвучав у палаті неспокійний, уривчастий голос князя. - Навіщо й чому ти вчинив так?..

Давило, що став, навпаки, зараз дуже спокійний, відповів просто, щиро:

- А що мені було робити, княже? Мав колись двір на Перевесищі - князь Ярополк викопав там рів. Дали мені двір на Оболоні, а я не мав там ні зерна, щоб жити, взяв купу в Божедома. Княже Володимире, - голосніше сказав Давило, - я працював у купця як віл - з рання до ночі, а часто й уночі, на нього працювали й жона моя, діти, але купу легко взяти, набагато важче віддати, аще попав я в неволю, будуть рабами діти мої й онуки...

Це були страшні слова про те, яка глибока прірва виросла між боярами й воєводами, що стояли тут, у Золотій палаті, й убогим смердом.

- У мене, княже, нічого-нічого немає в світі, - хрипко говорив Давило, - я аки птах, що гнізда не має. Божедом не дав мені жити, був я закупом, став холопом обельним... Так що ж робити, куди піти, до кого? Я убив Божедома, уб'ю того, хто забирає мій шмат хліба...

Це були сміливі, загрозливі, просто зухвалі слова; всі в палаті жахнулись, зашуміли, загомоніли:

- Смерть йому! Смерть!

Тільки сам холоп Давило не здивувався тому, що ці слова вирвались з його горла, - він знав, що зробив, знав, що його жде, він більше ні на що не надіявся - так і тільки так мусив говорити!

Князь Володимир, мабуть, не почув останніх слів холопа, не чув навіть шуму в палаті. На мить, якусь одну мить, він зрозумів усе, що сталось з Давилом, відчув, здавалося, муку, горе, розпач цієї людини-птаха, що втратила землю, рало, а далі взяла в руки й топір.

І за коротку мить він зрозумів ще одно - оцей смерд Давило і всі, що стоять за ним, небезпечні не тільки для бояр, воєвод, купців, а для всієї держави. Нині він підняв сокиру на Божедома, завтра піде проти нього.

- Ти язичник? - запитав Володимир.

- Ні, княже, християнин, - сказав Давило. Це була, либонь, чи не найстрашніша в житті князя Володимира хвилина. Досі йому тільки інші говорили про його княжу владу, сам же він боровся за неї, щоб дужою, незборною була Русь, зараз князь-василевс побачив, чого досягнув, яка справді всемогутня його десниця, - він може карати й милувати, давати людям життя і забирати його в них, він пише переложний закон, якого й сам не може змінити. Дивись, княже Володимире, до якої вершини ти дійшов!..

І він сам жахнувся того, що сталось: шкодуючи в серці Давила, нічого не міг зробити, закон є закон, минуле відступило, його вже не існувало, було важке, страшне, неминуче нове. Давило один, а людей множество, князь один, а воєвод, бояр, мужів багато, - йому не зупинити того, що йде на Русі, але хоче рятувати Русь, мусить творити нові суд і правду...

Лишалось одно - Давило грабував склепище й убивав купця не сам, з ним, безперечно, були й інші смерди; якщо він викаже їх, може, легша стане і його провина.

- З ким ішов на татьбу? З ким ти убивав купця Божедома? - суворо запитав князь.

Давило подивився на Володимира очима, в яких було здивування та ще, либонь, підозра. Невже ж князь Володимир не знає ще Давила, не розгадав його?

- Княже, - промовив він. - Таких, як я, є множество. Але йшов на татьбу, вбивав купця токмо сам... Він був готовий до всього, що скаже князь.

- Да убієн буде! - промовив Володимир, встав з крісла й пішов з палати.

1

0

Малуша не здивована. Вона часто тепер бачить Тура, що живе в землянці недалеко від Берестового. Мине день-другий, а там Малуша й зустріне Тура - він іде до Дніпра ловити рибу, збирає гриби в лісах, злаки в лузі.

Цього разу Тур не такий, як завжди, - в промінні згасаючого сонця Малуша бачить його надзвичайно бліде обличчя, на якому дрібно смикаються м'язи, закушені уста, а під очима й на щоках кілька сльозин.

- Що з тобою, Туре? Ти плакав?

Він оглядається навкруг, наче хоче подивитись, чи не підслухує їх хтось? Але хто й чого їх буде слухати тут, у лузі? Тур одвернувся від Малуші для того, щоб справді змахнути рукою з щоки сльози.

- Ні, я не плачу, Малушо! Це тобі тільки здалося, - він пробує посміхнутись.

Проте Малуше знає, що це не так, - на щоках у нього були сльози, і зараз у Тура смикається обличчя, тремтять уста.

- Сядь, Туре, - показує на пень Малуша, - і говори, говори...

Він сідає