Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Я довго вагався, чи варто мені робити цей перепочинок під час святвечірньої дороги. Радила мені моя приятелька Ніна Бічуя:

«Романе, цього року наша держава впровадить гривню… Ти розумієш, держава, якій ти присвятив своє життя, стає на ноги, а ти хочеш зводити з критиками дрібні порахунки».

Правда, неспівмірні то величини – стабілізація держави і мій біль. Але він є, і ворушиться, і отруює мене. Та я не тільки прагну видавити болячку, огризнутися, помститися, я передовсім хочу замислитися: чи ті рани, які я отримав від своїх – не так від своїх, як від рівноправних зі мною громадян, а не окупантів, – то лише сліди посвисту батога темного вуйка, що серед суспільної стихії відганяє від себе, а то й знищити хоче свідка, який побачив на його обличчі машкару ганебного страху, чи така сама закономірність, як народження моєї держави і введення гривні?

Та якщо свавільне батоження свідків минулого має стати правом у моїй державі – то хай буде вислухана і друга сторона. Я ж досі, аж до цієї зупинки, мовчав, і не всі розуміли мою мовчанку так, як би я цього хотів. Тож виходжу, як мій Ренегат, на агору, і ви, шельмувальники, виходьте теж: станемо разом перед ареопагом наших сумлінь.

Перша книга моїх спогадів дійшла до найвіддаленішого від мене читача – розійшлася буквально по всьому українському світі; я отримав багато усних і письмових визнань, такий успіх мали хіба що мої «Мальви». Я не ставлю ці два твори в один рівень, бо не можна порівнювати роман з публіцистикою, та виконували вони – кожен у свій час – ту саму функцію: вичавлювали з суспільства болячку яничарства, до якого призвела довголітня московська неволя, а в наш час – засвоєна богорівним людським розумом диявольська комуністична ідеологія. Книжка стала певним внеском у цю брудну роботу – знешкодження гнійного чиряка, та не сприйняли б її читачі, якби я не конкретизував своїх роздумів прикладами з довколишнього життя. Не обминав і себе самого. Ви пригадайте, мої позивачі, з якою гіркотою я признавався до того, що один надміру радикальний дисидент не подав мені руки. Але ж і я, зайнятий чорновою роботою – хтось же мусить бути й асенізатором, самі чистоплюї держави не збудують, – не міг би теж з ним привітатися.

Отже, я признався до того, що забруднені були мої руки, коли, видаючи свої історичні романи, я мусив спілкуватися з партійними гайдуками, цензорами, комуністичною челяддю – не на віддалі кулі, а в стані ворога. Чому ж тоді визвірився на мене один поет, який стояв у ті часи зі мною поруч, робив добрі справи, а теж і грішив, – і я сказав про це? Я ж не цитував ницих слів, які іноді височувалися сукровицею з-під його пера й ганьбили наше найсвятіше, наприклад:

«Кривавої пам’яті австро-угорські усусуси для українського народу були нічим іншим, як сучими синами». Не цитував, жалів, хоч міг навести таких цитат десятки з книг його антинаціоналістичних памфлетів. А він за те, що я лише засвідчив його присутність поруч зі мною серед комуністичної зграї, найняв літературного кілера, який, прикрившись псевдонімом «Ярина Джурик», методично вбивав мене протягом року в жовтій газетці «Post-Поступ», оббріхував, обзивав, принижував, приписував мені несусвітні провини. О, як свистав наді мною батіг, жадаючи знешкодити свідка вуйкової ганьби!

Може, хтось з нинішних читачів здогадується, про кого йде мова, я ж називатиму автора цих пасквілів псевдонімом, щоб, бува, не помилитися й не потрапити в пастку, знаю ж бо, що після публікації другої книги моїх спогадів «Post-Поступ» ще раз може розмахнутися на мене канчуком, хоч редактори газети давно помінялися. Тодішній редактор О. Кривенко смакував наклепами на осіб, які хоч трохи зазнали честі серед людей, і робив це не тільки із заздрощів меншовартого, а й з інших, напевне, причин. Доказів, звісно, не маю жодних, наведу лише цитату з книги шанованого мною автора Мирослава Мариновича «Україна – дорога через пустелю», яка спонукує до певних роздумів про цю газету:

«Я не вірю у версію, що вашим пером водить КГБ. Але така довіра до вашої незалежності тільки обтяжує вашу вину, бо значно страшніше, що ви й не помітили, як опустилися до того рівня письма, яке було властиве КГБ і за яким його впізнавали».

Що тут ще додаси?.. Отож ця газета надавала свої шпальти для розправи наді мною особині з брудним обличчям, руками і – судячи з порнографічних літературних вправ – душею, такому собі прилітературному вурдалакові, який не соромився займатися літературними підробками, і ця особина назвала себе ніжним дівочим ім’ям – Ярина!

25 серпня 1993 року, якраз під час святкування 125-ліття матірної «Просвіти» й Конгресу україністів у Львові, – щоб у такий спосіб якнайголосніше ошельмувати голову «Просвіти» й саме Товариство, – «Post-Поступ» опублікував статтю Ярини Джурик «Благослови, душе моя, лукавого» в якій мені інкриміновано співпрацю з комуністами, і не тільки співпрацю – родичання: я буцімто залицявся до дружини В. Маланчука й хапав з його рук усі можливі на світі блага. Так, я їх хапав, пане наклепнику, й насичувався ними аж по гульку: двадцять років підряд приймав компліменти за «Мальви» і весь цей час зберігав у шухляді знятий цензурою роман «Журавлиний крик»!

Леонід Рудницький, який приїхав до Львова на Конгрес, сказав мені: «А ти що, чекав іншої реакції від тих, кого хоч одним словом зачепив за живе, а ще більше від тих, яких не згадав ні словом? До останніх належу я!»

Милий професор уміє жартувати, але насправді – писати спогади про живих людей є справою невдячною і ризикованою: немає меж злобі ображеного парвеню!

Вслід за статтею в цій самій газеті була поміщена моя фотографія з перекривленим обличчям (хто мене