Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Він витягнув із шафи пляшку з настоянкою на невідомій квітці, налив собі чарку. Випив і розсердився на себе: це ж дурня — банально очікувати, що алкоголь покращить ситуацію або додасть бажань. Єдине бажання, принесене цією чаркою, визначалося одним словом — «закусити». І не вагаючись, Андрюс зайшов на кухню, відчинив холодильник і зазирнув усередину. У пам’яті зазвучав голос Ніколь: «У холодильнику досить їжі!» Це вона сказала перед тим, як податися у своїх справах. Так, їжі там вистачало, але вони вже майже тиждень харчувалися з чужого холодильника, вже майже тиждень жили дармоїдами, й Андрюса зупинила не совість, а страх, боязнь звикнути жити за чужий кошт.

Він усе ж таки вийшов на вулицю і пішов квапливо в бік центру, до кав’ярень і магазинчиків, туди, де вулицями їздили автобуси та машини, а тротуарами ходили пішоходи.

Хвилин через двадцять він стишив крок і розслабився. Він досяг мети — простої, зрозумілої, що ні краплі не змінювала його життя. Вийшов на людну вулицю. Відчув себе частиною цього людського потоку. Він ніби опинився на поверхні річки з неспішною, але сильною течією, річки, що тягне тебе в невідомість і не дає доплисти до берега, щоб можна було спинитися.

Кав’ярня з червоним фасадом, що виникла ліворуч, така схожа на кав’ярню «Ле Севр» у Парижі, все ж зупинила його. На скляних дверях, крім наліпки з логотипами кредитних карток, був приклеєний і значок, який вказував, що тут приймають ресторанні ваучери. Рука сама полізла у внутрішню кишеню куртки. Акуратно розрізані ще в Парижі ресторанні ваучери були на місці. Андрюс зайшов і, перш ніж сісти, показав один ресторанний квиток офіціантові. Той кивнув.

Уже гортаючи меню, Андрюс відчув, що у нього нарешті виникло справжнє бажання — гульнути! Зображення страв на сторінках меню виглядали спокусливо. Андрюс ткнув пальцем у салат і звів погляд на офіціанта. Той кивнув. Однак коли Андрюс, перегорнувши сторінку, показав пальцем на стейк із лосося, офіціант заперечливо похитав головою, провів рукою по всій сторінці страв із риби і перекреслив їх жестом. Він, природно, при цьому щось белькотів французькою, але збагнути його Андрюс не міг. Вибрав ще м’ясо з рисом і чай.

Сидів довго, їв мляво, повільно. Бажання гульнути не перетворилося на апетит, виявилося просто скороминущим азартом.

Розплатився двома ресторанними «квитками» і вирушив далі, в бік Ґранд-пляс. Ішов, поринувши в спогади про Париж, що стали раптом яскравими і до болю щемливими. І вже на головній площі Лілля — на Ґранд-пляс, на цьому помпезному кам’яному «футбольному полі», оточеному абсолютно не паризькими фасадами старовинних будинків, що своїми незвичайними ступінчастими склепіннями тягнулися в холодне небо, Андрюс відчув себе невидимим, як повітря, і непомітним, як непотріб, як волоцюга, що просить милостиню, або як п’яничка, котрий лежить під лавкою, на яку зараз сяде пристойно одягнена літня пара.

Погляд його прикувала найвища будівля площі — сірий будинок зі ступінчастим склепінням і з написом великими літерами на рівні другого чи третього поверху «Voix du Nord»[85]. Дивно, що все більше вивісок французькою Андрюс розумів із першого погляду і не замислюючись, а ось почуте усне мовлення так і залишалося загадкою, попри впізнавання окремих слів.

Маленький бар праворуч від арки в центрі сусіднього будинку, арки, з якої починалася вузенька вуличка, нагадав про їхню першу з Барборою прогулянку Ліллем, містом, яке, на відміну від Парижа, не прийняло їх легко і охоче, не зачарувало, не подарувало надію. Ось і ця площа виглядала зовсім чужою, бездушною. Паризька площа Республіки, не така примітна і святкова, не подарована пішоходам, не прикрашена арками, високою вежею-дзвіницею, що виглядала збоку за жовтою помпезною будівлею старої біржі, згадувалася з теплом і ностальгією. Там стояла і кружляла карусель на пішохідному оазисі серед нескінченного потоку машин, там гудів і шурхотів Париж, і до його дзижчання і гулу можна було легко підлаштуватися. І «дзижчати» разом із ним. А тут було тихо. Може, оця тиша й є — «Голос Півночі»?

Андрюс ще раз озирнувся навсібіч. Усміхнувся, згадавши несамохіть маленьку й затишну Ратушну площу Вільнюса. І подався назад, у бік Ламберсара, до їхнього тимчасового прихистку на рю П’єр Фарін.

Ближче до вечора Андрюсові набридло лежати на ліжку. Він ліг не роздягаючись на ковдру, як тільки повернувся в будинок. Барбори ще не було, а Ніколь у цей час теревенила з кимось по телефону, сидячи в кріслі за журнальним столиком у вітальні. Жінка кивнула йому, коли він зазирнув у кімнату, і продовжила балачку. Аби її не турбувати, він піднявся в спальню та так і залишився там. Спочатку сів на ліжко, потім ліг, відтак і задрімав. І от — за вікном спальні замість саду з високим кленом темрява. Вечір. І знизу, крізь зачинені двері спальні, просочується теплий запах із кухні.

Андрюс спустився на перший поверх. Барбора і Ніколь займалися на кухні майбутньою вечерею і теревенили. Розмовляли, як приятельки спокійно і неголосно. Для того, щоб розібрати, про що вони белькочуть, треба було причаїтися і напружити слух. В Андрюса жіночі кухонні розмови зацікавлення не викликали, він здивувався мимохідь тільки тому, що господиня допустила Барбору на кухню.

Пройшов у салон, сів у крісло, на якому вдень сиділа Ніколь. Глянув на старомодний телефонний апарат, на його важку слухавку, схожу на гантелю. Туга і відчуття власної чужорідності відпустили його. Все-таки у цьому домі він не почувався чужим, тут він перебував як гість і приятель її сина.

Незабаром сіли вечеряти. Ніколь, одягнена, як здалося Андрюсові, недоречно строго — ну, справжня тобі стара вчителька, котра попереджає вже одним лише своїм зовнішнім виглядом, що ні галасу, ні жартів вона терпіти під час занять не буде, — внесла у вітальню і поставила в центрі столу порцелянову супницю. Барбора розставила глибокі тарілки. Робила вона це з кам’яним обличчям. І погляд її видався Андрюсові ще втомленішим, ніж напередодні.

Але коли сіли за стіл, і Ніколь зняла кришку із супниці, скельця її окулярів тут же затуманилися здійнятою парою, і коли вона, опустивши кришку на вільний край столу і витерши скельця окулярів краєчком кухонного рушника, почала розливати-розкладати по тарілках приготовлений чи то суп, чи рагу із чудовою назвою пот-о-фе — «казанок на багатті», — обличчя Барбори пом’якшало і в очах з’явилося більше життя.

Кришка супниці повернулася на місце, і запах вареної селери ослаб.

— Обережно, суп дуже гарячий! —