Читати книгу - "Морфій"

На аперитив палінка, потім на перекуску їли крем із ліптовської бринзи з чорним хлібом: такий із дрібно посіченою цибулькою, з анчоусами, каперсами, кмином і дещицею пива. Потім густа, ґрунтовна рибна юшка з пшеничною булкою, а до неї ми швидко випили десять деца вельшрислінгу, котрий, повчала мене Дзідзя, не має нічого спільного з ельзаським шмурдяком, відомим під схожою назвою, і ми пили те вино зі склянок із товстого зеленого скла, а потім їли приготований по-віденськи великий шмат м’яса, тобто чудовий тафельшпіц із хроном та спаржевою квасолею, і пили до нього червоний сентльорінц із Еґера, а після м’яса, як і належить, риба, судак на ґратці з печеною картоплею і квашеною капустою, а під кінець іще по шматочку лимонної ковбаси і ще літрова карафка еґерського, а потім замовили каву, міцну каву і по шматку торта «Захер», а потім іще раз сливову палінку для травлення, і закурили міцні французькі цигарки, і, об’ївшись, розігріті алкоголем та учтою, не відчували холоду, котрий нагадував, що навіть сюди приходить листопад.

Місто переміняло нас, робило нас знову людьми, ми їли і пили, ми були для себе навзаєм чоловіком і жінкою, кудись пощезла Дзідзина іронія, за якою вона ховалася, бо вона вже не потребувала ховатися від мене, бо ми знову були людьми.

Трохи нижче Дунай робив своє, тобто поволі рухався до Чорного моря, час наближався до кінця всіх часів, а ми, п’яні, хоч і не сильно, поволі рухались до смерті, я оплатив рахунок, який потягнув на дванадцять пенґе і тридцять філлерів, залишив щедрі чайові — заокруглив до двадцяти, попросив кельнера викликати таксі, яким виявився розкішний б’юїк, і стороною Буди ми рушили в напрямку готелю.

— Коли ти повернешся до Варшави? — запитав я ще в автівці.

— Не знаю. Але повернуся, — сказала вона з незламною впевненістю.

Якби знала, скільки ще її відділяє від страшної смерті в сербському лісі, страшної, а проте такої, яка принесе полегшу. Якби знала, що зможе повернутися, перш ніж помре. Але не знала, Костоньку, хіба що відчувала щось у тому місці, яке лежить під свідомістю. Але ти вже глухий, любчику.

Невдовзі я покину тебе.

Дзідзя сиділа біля мене, ми трималися за руки, а я думав про неї, дивлячись на освітлені мости Маргарити, Єлизавети і Франца-Йосифа, і знав: я закохуюся в неї, саме зараз, саме зараз, поволі, хвиля за хвилею, закохуюся в Дзідзю, Константи Віллеманн закохується в Дзідзю, а Дзідзя закохується в Константи Віллеманна, котрий має дружину і сина, але це не важливо.

Думав іще й про те, чи підемо ми зараз, поки я не поїхав, у ліжко, і зрозумів, що, мабуть, не підемо. Напевне, якщо доля буде ласкава, це станеться між нами рано чи пізно, це точно, це вже якось виросло між ними за останні кілька днів, це сталося, ще перш ніж ми це зауважили, але не зараз. Це було би поспішно, а ми б не хотіли, щоб це було поспішно, бо, може, нам дано буде бути близькими тільки раз? Тим паче ми забагато з’їли, забагато випили, безсумнівно, ні Дзідзя, ні я не були в настрої, від інтиму нас відвертали напуклі животи й активна діяльність шлунків і кишківника. Вистачило нам того, що ми трималися за руки.

Коли повернулися в готель, я просто спакував свої валізки і перевдягнувся в мундир. Дзідзя чекала в залі, читаючи. Я знову глянув на себе в дзеркало і побачив свого батька, побачив Бальдура фон Штрахвіца в собі, але то був я, а він у мені, але таки я, Константи Віллеманн. У німецькому мундирі. Застебнув пасок із кобурою і застебнув портупею. Вийшов до зали вже в плащі, з валізкою в руці.

Дзідзя відклала книжку, встала, підійшла до мене, поцілувала мене в щоку, тоді в уста.

— До зустрічі, Константи. Залиш мені повідомлення у Лубенської, як тебе знайти. До зустрічі у Варшаві.

— Добре. До зустрічі, Дзідзю.

Погладив її по волоссю, вийшов і нараз повернувся.

— Маю залишити тобі гроші.

Подав їй пачку доларів, собі залишив сотню. Кивнула, всміхнулася. Вийшов саме враз. Таксі вже чекало. Поїхали на Келеті, мостом Франца-Йосифа до вулиці Ракоці, далі прямо. Заплатив, вийшов і просто на вокзал, шукати спеціального потяга на Варшаву. Запитав першого-ліпшого залізничника — потяг стояв на другому пероні. Вагони позамикані, біля першого від локомотива стояв жандарм у супроводі двох байдужих угорських півників із багнетами на карабінах, а перед ними невеличка юрба офіцерів у німецьких мундирах. Став собі скромно у хвості черги. Монограма GFP на моїх погонах збурила погано приховану цікавість серед офіцерів, що стояли переді мною, але вони швидко повернулися до того, щоби показувати жандармові документи, серед яких часто повторювався один зразок, якого в мене, звісно, не було. Від мене розливався непомильний сморід алкоголю, що для офіцера могло б означати відмову в посадці, але не для шпига, котрий тільки вдає вояка, не для військового ґестапівця, котрим я був, чи то пак чий мундир я носив, а котрим був мій батько, шпигам можна все.

Часом я знаю більше і розумію більше, ніж здається, що я повинен знати, з огляду на те, про що я міг би довідатися. Ніби я, одягаючи мундир свого батька, раптом увійшов якось у його розуміння, розуміння з позиції та статусу функціонера, ніби підсвідомо розумів, ким саме робить мене цей мундир в очах офіцерів та вояків, а проте сам собою я не можу цього розуміти, бо дуже довго треба визирати себе в очах інших, аби зрозуміти це насправді.

Тож замість показувати будь-які папери я показав диск GFP, а жандарм лише запитав:

— Nach Wien, Prag oder Warschau, Herr Kommissar?[213]

Відповів, що до Варшави, той відсалютував, попросив пробачення у двох офіцерів, котрі вже встигли стати в чергу за мною, що, мабуть, не додало мені від них симпатії, і повів мене вглиб поїзда, до пульманівського вагона[214], котрий, либонь, їхав саме до Варшави, показав мені спальне відділення з одним ліжком, відсалютував і пішов.

Я не хотів роздягатися, доки поїзд не рушить, Бог його знає чому, але не хотів, тому сів на постелі, не знявши навіть плаща, і чекав, потягуючи коньяк, і поїзд нарешті рушив, рушив на північ, а я один за одним зняв кілька шарів габардину, зняв сорочку і