Читати книгу - "Морфій"

— Я Константи Віллеманн, — прошепотів у темряві.

П’яний, заснув, ще перш ніж вогні Будапешта погасли за вікном.

Снив.

Бачив лицарів із чорними кабанячими головами з великими іклами, зі страусиними перами, що виростали з тих голів, бачив, як вони воюють із зеленим від патини Арпадом, котрий продирається на чолі своїх полководців через Верецький перевал[215]. Під кабанячими головами ховаються покалічені лиця.

Я бачив, як до них із лісу приглядаються жінки, котрі тулять до себе дітей, серед них і Геля з Юрчиком, Іґа і Саломея, котрі тулять до себе невідомих мені чорноволосих діток.

Я прокинувся, бо потяг зупинився. Визирнув у вікно, побачив таблицю: Братислава. Шарпанина і стукіт свідчили про те, що тут поїзд розділяли. Міцно приклався до коньяку.

Коли через чверть години ми рушили, я опустив щільні заслінки на вікна і знову заснув, але цього разу мені вже нічого не снилося, спав як убитий і, насправді, був недалеко від смерті, бо спав так, був таким непритомним, що все одно що й мертвим.

Зануреного в чорноту, обіймаю тебе, любчику, але невдовзі тебе покину.

Розділ XIV

Прокинувшись, глянув на годинник. Стрілки блідо зажевріли в темряві, хоча показували, що саме доходило десятої. Обтрушуючись зі сну, я не міг зрозуміти, чому так, але потім пригадав.

Вкладаючись у Братиславі, я заслонив вікно щільною ролетою. Встав. Потяг їхав, не дуже швидко, але їхав, я відкрив вікно і побачив за ним ненависну мені мазовецьку рівнину.

По хвилині я навіть упізнав, де ми: недавно проминули Жирардув, зараз на пагорбах Маріямполя. Тож зараз, певно, буде Гродзиськ, потім Брвінув, Юзефув, Влохи і далі — Варшава.

А я все відчуваю — зараз гірко-кислий, огидний — смак будапештської палінки, відчуваю життя.

Отож житиму далі.

Туалет, квапливо: порошок, щітка, зуби. Олійка, мило (тільки б не промахнутися), пензлик, машинка, сполоснути, бальзам. Помити під пахвами. Свіжа сорочка. Хвилю розмірковую, чи вийти мені в мундирі, і вирішую, що так буде краще, тому мундир. Коли застібаю пас із кобурою на плащі, потяг минає Влохи.

Пакую дрібні пожитки до валізи. Перевіряю, чи на місці мило від Штайфера. На місці.

Я ще не знаю, що сьогодні робитиму далі. Не знаю, що далі з моїм життям. Не знаю, що взагалі робитиму. Не знаю, хто я поза тим, що я Константи Віллеманн, а це означає тільки, що я це я і мені знадобилося ціле життя, щоб це зрозуміти, це зробило неважливим усі мої страхи і поривання, не перекреслюючи ані уневажнюючи мої вчинки та мої внутрішні переживання, із яких складається моє дотеперішнє життя.

Наразі висідаю на Головному.

Жандарм салютує, відповідаю салютом. Військові звичаї, на щастя, схожі, а на базовому рівні взагалі однакові.

Вокзал у руїнах; дивно, що на нього ще взагалі прибувають поїзди. Виходжу на Єрусалимські, просто на готель «Центрум».

Варшава.

Єрусалимські не дуже постраждали, тож тут і війна не дуже впадала б у вічі, якби не, скажімо, цілковита відсутність таксі.

Вікна позаклеювані навхрест. Оголошення. Бєлецький Юзеф розшукує брата Анджея, зниклого 23.09 цього року.

Варшава, і трохи дощить.

Пішов уліво, під «Полонією» стояла самотня бричка, тож я сів і без хвилі вагання, на власний чималий подив, бо ж мав намір їхати просто на Спасителя, до Лубенської, сказав, не вдаючи навіть німця:

— На Добру, п’ятдесят два.

Вліз під дах брички, заховався під козирок кашкета, у піднятий комір плаща, але ховався не через сором або страх, що хтось побачить мене в німецькому мундирі. Я ж знав, що всі люди, чия думка мені важлива, вже не перший день мають мене за зрадника й запроданця. Такі плітки розходяться навіть швидше, ніж чутки про чиюсь передчасну смерть.

Вліз і заховався я не для того, щоб Варшава мене не бачила, — я ховався, щоб не бачити Варшави. Думав про Гелену, про те, що наше подружнє життя — то фарс і порожнеча, більше думав про Дзідзю, бо в мені нуртував той дурний, дикий стан, проти якого треба продавати таблетки в тютюнових крамничках[216], як ото аспірин продають.

Заплатив п’ять доларів, не мав меншої банкноти, ніж та, що з Лінкольном, а це було так багато, що фірман хотів навіть дати німцеві решту, я махнув рукою, вусань муркнув «данке», ніби плюючись, та й поїхав, а я подумав, що міг би його застрелити, тільки що не мав бажання. Але міг би, якщо й перед війною міг, ризикуючи щонайбільше трьома роками, по-братськи, то й після війни міг би. Але не маю бажання.

Піднявся вгору східцями, знайомими східцями, але піднявся вже як хтось інший, не той, хто зазвичай тут підіймався, стільки разів чіпляючись за обшарпані поручні.

Став перед відомими, добрими дверима. На півсекунди завагався, тоді натис клямку — двері відчинені, але замкнені на ланцюжок. Шарпнув: тримав.

— Was ist da los, zum Teufel![217] — вереснув чоловічий голос із квартири, і негайно по цьому я почув кроки, і нагло зблизька побачив лице, яке вже знав, лице німця з водянистими очима, котрого зустрів у Саломеї два тижні тому, коли вперше побачив Тумановича, зараз він сам.

І коли він бачить мене, у мундирі, то перші кілька секунд він заскочений зненацька, тоді ще більше заскочений, бо впізнає мене, а потім я показую йому диск Geheime Feldpolizei, а він, побачивши його, непритомніє і падає на підлогу.

За ним з’являється Саломея.

Моя Саломея. Не бачив її тиждень, а вона геть інакша. Не знаю, чи вона моя і тільки на вигляд така сама, але вона геть інакша.

Помічає мене крізь двері, відчинені на ширину долоні.

— Боже, що ти йому зробив? — зойкає.

— Нічого. Знепритомнів. Певно, зі страху, — відповідаю.

Саломея відсуває ланцюжок, пускає мене всередину. І міряє мене всього поглядом — чи, радше, мій мундир.

— Що це взагалі таке?.. — питає, показуючи на мене.

— Маскарад, — кажу правду.

Правду? Мундир мого батька — то маскарад? Я — актор, перебраний на комісара Geheime Feldpolizei Бальдура фон Штрахвіца? Остроги в його кавалерійських чоботах — це маскарад?

— Це мундир мого