Читати книгу - "Морфій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І що мені зараз із ним робити? — із претензією в голосі питає Саломея, ніби то я винен, що її бахур знепритомнів.
— А чого він мене злякався? Бо побачив, що на мені мундир таємної польової поліції?
Саломея тут придивилась уважніше.
— Таємної польової поліції?.. А што ето?
— Військове ґестапо.
— Твій татко військовий ґестапівець і дав тобі свій мундир?
— Був принаймні.
— Ага. Ну то ясно, чого він перестрашився.
— І чого?..
— Бо он єврей. Пішов до війська, щоб не піти в лагеря. І як побачив, що ти поліція, то подумав, що по нього.
Я глянув на нього. Бачив більше, ніж тоді, коли вперше його зустрів. Тоді я бачив тільки німця з водянистими очима, а зараз, коли маю на собі мундир мого батька, бачу очима мого батька: Leutnant. Піхота.
— Розбуркай його, хай забирається звідси і більше не приходить.
— І як мені його розбуркати, як? — заламує руки Саломея.
Тож я йду до кухні, беру бляшане горнятко, набираю в нього холодної води, повертаюся і плюскаю панові лейтенанту на лице.
Він негайно отямлюється, дивиться на мене тими очима, які попереднього разу здалися мені блідими, великими, теплими, вологими і повними погрози, ніби він мені ясно давав зрозуміти, що для нього не складе клопоту вбити мене, впритул, на місці, негайно. Так мені тоді здавалося.
А зараз дивляться на мене ті самі великі, водянисті, світло-блакитні очі, як сарна дивиться в чорні очі дубельтівки Ґерінґа. Боїться, зараз боїться страхом розпачливим, позбавленим надії.
— Verschwinde von hier, — кажу я. — Und komme nie wieder zurück.[218]
І він забирається без слова, встає, швидко збирає речі, плащ, пояс із кобурою, кашкет і відразу вибігає з квартири, без жодного слова. Зникає. Ніколи його тут не було. А я залишаюся наодинці з Саломеєю.
Знімаю кашкет, плащ, сідаю за кухонним столом.
— Морфій у мене є, — каже вона, сідаючи навпроти.
— То добре.
— Чого ти хочеш, Костя? Хто ти?
— Нічого не хочу. Я Константи Віллеманн.
— Чаю хочеш?
— Зроби.
Поставила чайник на плиту, підкинула в піч два більші поліна і знову сіла за стіл, навпроти мене.
Я дивився на неї. Вона здавалася мені гарною, як ніколи раніше, хоч і була в домашній сукенці під теплим светром, без макіяжу, волосся зібране в тугу ґульку внизу потилиці.
Я ніколи не ставив їй жодних питань. Ніколи не запитував, звідки вона взялася, хто вона, чому тут мешкає.
— Ти також жидівка, Салю?
— Наполовину, — відповіла без секунди вагання. — Я народилася в Одесі. Мама руска, тато єврей, оні убєжалі з Одеси, як мені ще п’ять років було, ще до того, як большевики пришли, оні убєжалі до Львова і там ми жили.
— А у Варшаві звідки?..
— Бо я завагітніла. Батюшка як убєжал з Одеси, то пішов охрестився і був дуже добрий православний. І як я завагітніла, то вигнав мене з дому. Бо я блядь, а блядь він ховати не буде. Правду казав, що я блядь.
Я дивився на неї, не насмілюючись запитати. Сама зрозуміла.
— Я виносила. Я курва, але невинної крові на руках не маю. Вона в жидівському дитбудинку. У Любліні, на Ґродській. Їй там непогано.
Встала, глянула під накривку чайника, підкинула два поліна у вогонь.
— Я потім хотіла її забрати, сама виховати, не дали. Пишу їй листи. Але їх, мабуть, не читають. У нас удома тільки російською говорили, бо батько хотів бути русскій, не єврей, тільки чекав, що цар повернеться. Постійно до церкви ходив. А цар не вернувся.
— Салю, як тобі від цього краще, то ти польською цілком чисто говориш.
— То так, як ти, Костя. Коли хочеш, то й ти цілком чисто по-польськи говориш. А я не хочу. Я хочу мєшать польський і русскій, бо тоді знаю, хто я є. Я є Саля Зильберман, і як мєшаю польський і русскій, то знаю, хто я є. Розумієш?
— Розумію. Кипить.
Встала, залила листя в чайничку, поставила на стіл разом із горнятами.
— Морфію хочеш?
— Хочу, але пізніше.
— А покохатись не хочеш? Кокаїн я теж маю.
— Зараз хочу напитися чаю.
— Уже наливаю. Я росіянка. Хотя й Зильберман. Ти тоже поляк; хотя й Віллеманн. Але яка з мене жидовка, Костю? В мене ж пизда не впоперек.
— Не впоперек. Цукру дай.
Дала. Випив три ковтки. Несмачний, але солодкий і гарячий.
— Кожен живе як може, Костя.
— Правда. Лишуся в тебе на ніч.
— Лишися, Костя, лишися. Покохаємось. Тільки в мене їсти нічого нема.
— Дам тобі гроші. Підеш купити?
— Піду.
Чай мене розігріває, я заспокоююсь.
— Так оце думаю, що жидам зараз не дуже добре, правда, Костя?
— Не знаю.
— Але я спокійна. Я не жидівка. У мене пизда не впоперек. А донечка моя — батько поляк. Офіцер, як ти, тільки що не улан, а пілот. Так що вона вполовину полька, на чверть росіянка і тільки на чверть жидівка. Тільки прізвище має моє, погане прізвище, бо він не дав. Зрештою, дітей же німці не будуть переслідувати, правда ж, Костя? Правда?
— Правда.
— Так. Добре їй там, у тому Любліні, на Ґродській. Добре, що я її не охрестила, хрещену не прийняли б. Бо то жидівський інтернат. Їй там краще, ніж було б зі мною. Трохи грошей назбираю, то поїду відвезти. Може, ще пам’ятає.
Я вперше її бачу. Вперше бачу Салю Зильберман. Це не Саломея.
— То йди вже купувати їжу.
— До Галі Мировської піду, бо то і ближче, а Керцеляк весь розвалений, мало хто там торгує.
— Маю тільки долари.
— Добре, що долари, то краще, ніж злоті. Дай.
Дав.
— Хліб по злотому сімдесят п’ять за кіло, хто ж таке бачив. Фунт масла за сім злотих.
Дав іще п’ять. Вона вдягла пальто, капелюшок і пішла.
Я зостався сам.
А вона пішла, Костоньку, в холодну Варшаву, йшла Обозною, Трауґутта і Кредитовою, замотана у вовняну хустку. У малого газетяра купила «Новий кур’єр» і на першій сторінці прочитала, що з двадцять восьмого жовтня, тобто з післязавтра, оголошують перепис містян жидівської національності, та вирішила, що на перепис не піде, бо, зрештою, жидівка вона по батькові, а то не рахується. Тільки те прізвище, те прокляте прізвище, ніби вона не могла бути, скажімо, Зелінська.
А навколо неї, посеред пішоходів, кружляли посланці смерті. Їх було небагато, у кишенях вони несли написані симпатичним чорнилом папери, у головах плани, у течках, наражаючись на розстріл, несли пістолет, котрий потрапить у чиюсь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.