Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 139 140 141 ... 147
Перейти на сторінку:
батька. Він мені його дав, — пояснюю далі, немає потреби, але чомусь пояснюю.

— І що мені зараз із ним робити? — із претензією в голосі питає Саломея, ніби то я винен, що її бахур знепритомнів.

— А чого він мене злякався? Бо побачив, що на мені мундир таємної польової поліції?

Саломея тут придивилась уважніше.

— Таємної польової поліції?.. А што ето?

— Військове ґестапо.

— Твій татко військовий ґестапівець і дав тобі свій мундир?

— Був принаймні.

— Ага. Ну то ясно, чого він перестрашився.

— І чого?..

— Бо он єврей. Пішов до війська, щоб не піти в лагеря. І як побачив, що ти поліція, то подумав, що по нього.

Я глянув на нього. Бачив більше, ніж тоді, коли вперше його зустрів. Тоді я бачив тільки німця з водянистими очима, а зараз, коли маю на собі мундир мого батька, бачу очима мого батька: Leutnant. Піхота.

— Розбуркай його, хай забирається звідси і більше не приходить.

— І як мені його розбуркати, як? — заламує руки Саломея.

Тож я йду до кухні, беру бляшане горнятко, набираю в нього холодної води, повертаюся і плюскаю панові лейтенанту на лице.

Він негайно отямлюється, дивиться на мене тими очима, які попереднього разу здалися мені блідими, великими, теплими, вологими і повними погрози, ніби він мені ясно давав зрозуміти, що для нього не складе клопоту вбити мене, впритул, на місці, негайно. Так мені тоді здавалося.

А зараз дивляться на мене ті самі великі, водянисті, світло-блакитні очі, як сарна дивиться в чорні очі дубельтівки Ґерінґа. Боїться, зараз боїться страхом розпачливим, позбавленим надії.

— Verschwinde von hier, — кажу я. — Und komme nie wieder zurück.[218]

І він забирається без слова, встає, швидко збирає речі, плащ, пояс із кобурою, кашкет і відразу вибігає з квартири, без жодного слова. Зникає. Ніколи його тут не було. А я залишаюся наодинці з Саломеєю.

Знімаю кашкет, плащ, сідаю за кухонним столом.

— Морфій у мене є, — каже вона, сідаючи навпроти.

— То добре.

— Чого ти хочеш, Костя? Хто ти?

— Нічого не хочу. Я Константи Віллеманн.

— Чаю хочеш?

— Зроби.

Поставила чайник на плиту, підкинула в піч два більші поліна і знову сіла за стіл, навпроти мене.

Я дивився на неї. Вона здавалася мені гарною, як ніколи раніше, хоч і була в домашній сукенці під теплим светром, без макіяжу, волосся зібране в тугу ґульку внизу потилиці.

Я ніколи не ставив їй жодних питань. Ніколи не запитував, звідки вона взялася, хто вона, чому тут мешкає.

— Ти також жидівка, Салю?

— Наполовину, — відповіла без секунди вагання. — Я народилася в Одесі. Мама руска, тато єврей, оні убєжалі з Одеси, як мені ще п’ять років було, ще до того, як большевики пришли, оні убєжалі до Львова і там ми жили.

— А у Варшаві звідки?..

— Бо я завагітніла. Батюшка як убєжал з Одеси, то пішов охрестився і був дуже добрий православний. І як я завагітніла, то вигнав мене з дому. Бо я блядь, а блядь він ховати не буде. Правду казав, що я блядь.

Я дивився на неї, не насмілюючись запитати. Сама зрозуміла.

— Я виносила. Я курва, але невинної крові на руках не маю. Вона в жидівському дитбудинку. У Любліні, на Ґродській. Їй там непогано.

Встала, глянула під накривку чайника, підкинула два поліна у вогонь.

— Я потім хотіла її забрати, сама виховати, не дали. Пишу їй листи. Але їх, мабуть, не читають. У нас удома тільки російською говорили, бо батько хотів бути русскій, не єврей, тільки чекав, що цар повернеться. Постійно до церкви ходив. А цар не вернувся.

— Салю, як тобі від цього краще, то ти польською цілком чисто говориш.

— То так, як ти, Костя. Коли хочеш, то й ти цілком чисто по-польськи говориш. А я не хочу. Я хочу мєшать польський і русскій, бо тоді знаю, хто я є. Я є Саля Зильберман, і як мєшаю польський і русскій, то знаю, хто я є. Розумієш?

— Розумію. Кипить.

Встала, залила листя в чайничку, поставила на стіл разом із горнятами.

— Морфію хочеш?

— Хочу, але пізніше.

— А покохатись не хочеш? Кокаїн я теж маю.

— Зараз хочу напитися чаю.

— Уже наливаю. Я росіянка. Хотя й Зильберман. Ти тоже поляк; хотя й Віллеманн. Але яка з мене жидовка, Костю? В мене ж пизда не впоперек.

— Не впоперек. Цукру дай.

Дала. Випив три ковтки. Несмачний, але солодкий і гарячий.

— Кожен живе як може, Костя.

— Правда. Лишуся в тебе на ніч.

— Лишися, Костя, лишися. Покохаємось. Тільки в мене їсти нічого нема.

— Дам тобі гроші. Підеш купити?

— Піду.

Чай мене розігріває, я заспокоююсь.

— Так оце думаю, що жидам зараз не дуже добре, правда, Костя?

— Не знаю.

— Але я спокійна. Я не жидівка. У мене пизда не впоперек. А донечка моя — батько поляк. Офіцер, як ти, тільки що не улан, а пілот. Так що вона вполовину полька, на чверть росіянка і тільки на чверть жидівка. Тільки прізвище має моє, погане прізвище, бо він не дав. Зрештою, дітей же німці не будуть переслідувати, правда ж, Костя? Правда?

— Правда.

— Так. Добре їй там, у тому Любліні, на Ґродській. Добре, що я її не охрестила, хрещену не прийняли б. Бо то жидівський інтернат. Їй там краще, ніж було б зі мною. Трохи грошей назбираю, то поїду відвезти. Може, ще пам’ятає.

Я вперше її бачу. Вперше бачу Салю Зильберман. Це не Саломея.

— То йди вже купувати їжу.

— До Галі Мировської піду, бо то і ближче, а Керцеляк весь розвалений, мало хто там торгує.

— Маю тільки долари.

— Добре, що долари, то краще, ніж злоті. Дай.

Дав.

— Хліб по злотому сімдесят п’ять за кіло, хто ж таке бачив. Фунт масла за сім злотих.

Дав іще п’ять. Вона вдягла пальто, капелюшок і пішла.

Я зостався сам.

А вона пішла, Костоньку, в холодну Варшаву, йшла Обозною, Трауґутта і Кредитовою, замотана у вовняну хустку. У малого газетяра купила «Новий кур’єр» і на першій сторінці прочитала, що з двадцять восьмого жовтня, тобто з післязавтра, оголошують перепис містян жидівської національності, та вирішила, що на перепис не піде, бо, зрештою, жидівка вона по батькові, а то не рахується. Тільки те прізвище, те прокляте прізвище, ніби вона не могла бути, скажімо, Зелінська.

А навколо неї, посеред пішоходів, кружляли посланці смерті. Їх було небагато, у кишенях вони несли написані симпатичним чорнилом папери, у головах плани, у течках, наражаючись на розстріл, несли пістолет, котрий потрапить у чиюсь

1 ... 139 140 141 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"