Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова 📚 - Українською

Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Житіє моє" автора Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 137 138 139 ... 279
Перейти на сторінку:
спокійним серцем їхати далі, але тут на мене напала незвичайна лагідність (характер Мессіни Фаулер знову дався чути) і я дозволив їм себе переконати. Серйозна помилка! Треба буде на рукаві собі написати: «Чорний маг завжди правий».

Я їхав попереду, хоча дороги не знав (куряву ковтати не хотілося), а Соркар керував слідом (тому що білий в ролі водія викликав у мене підсвідомий припадок). Алех не заперечував — кататися йому теж подобалося, а заблукати було неможливо — дорогу до вузлової станції місцеві позначили смугастими стовпчиками (без пояснювальних табличок). Розгледівши осторонь череп’яні дахи (надійна ознака достатку), чистильник почав рішуче бібікати і ми, піддавшись низькій спокусі, повернули прямо в обійми до Короля.

Це був ще один Тюкон-таун, хіба лише без бруківки. Незвичайно щільна для сільської місцевості забудова означала, що землі навколо поселення належать особливо скупому латифундисту, який ні латки не продає, а орендну плату призначає таку, що навіть утримання корчми може стати невигідним. Хочете мою думку? З такими порядками, роботу «нагляду» доведеться організовувати вахтовим способом — жоден чорний тут довше, ніж категорично необхідно, затримуватися не стане.

Те, що гулянки не буде, я інтуїтивно зрозумів ще на околиці — надто вже багато народу топталося на вулиці, а день-то святковий. Ну і Шерех з ним, не дуже і хотілося! Залишилося знайти місце, де можна розвернути вантажівку і валити далі. Шкода лиш, Соркар прозорих натяків не зрозумів: побачивши вивіску з кухлем, він негайно заглушив двигун і поліз надвір. Я подумки вилаявся.

Ох, відгукнеться нам це пиво…

За облупленою вивіскою нас чекала убога забігайлівка без кімнат (скорше — просто пивниця): під навіс «а-ля корівня» господар виставив грубі дерев’яні столи, а землю між ними присипав різаною соломою. Зараз всередині було нехарактерно пусто, і це непокоїло.

— Бачили? Каштадарці! — авторитетно оголосив Соркар, поки ми сиділи, чекаючи на вечерю (все одно доведеться тут ночувати — п’яного я його за кермо не пущу).

Там, де відвідувачам закладу пропонували залишати коней і вози, примостився незвичайний фургон. Я вперше бачив щось подібне: витканий яскравими візерунками полог, різьблені стійки, китички і тóроки, спиці розмальовані в три кольори — не фіра, а шкатулка на колесах. Ошатні рябі конячки з заплетеними гривами апетитно хрумкали зерном, з-за фіранки виглядали зацікавлені дитячі мордочки, але назовні мешканці фургону не виходили.

— Т-тут? — здивувався Алех?

— А то! Як Зертак до кордону підійшов, так вони і полізли.

— Навіщо? — іноземців я принципово не любив, хоча з жодним ще ні разу не зустрічався.

— Ну, так, у них же чорні — типу прокажених. Живуть окремо, ще й слідкують за ними: то — не можна, це — не можна. Поки «нагляду» не було, бонзи тутешні утікачів звідти тихцем відсилали назад. А зараз специ на кордоні своїх не ловлять.

Я відчув гордість за державу. Так, Інгерніка — найпрогресивніша країна у світі! Мрія всього людства. Головне, щоби гостей було не надто багато…

— Бонзи — поліцейські? — на всякий випадок уточнив я.

Соркар трохи зверхньо посміхнувся.

— Ні, це старі Сім’ї, у яких земель до пупа. У них тут все своє було — хавчик, закони, армія. Вони і НЗАМПІС звідсіля вижили, а тепер лікті кусають, — і пояснив. — Я тут народився, але втік, боявся, що батя в Каштадар продасть.

Питань до Арангена в мене більше не залишилося.

Поки ми їли, все було тихо, а потім селяни почали накопичуватися за парканом. Під навіс боком протиснулися троє мужиків, вбраних з претензією — в скрипучих лакованих чоботях, піджаках і картузах. І це влітку, в саму спеку. Делегація, видáв!

Найбільш поважний з відвідувачів низько поклонився, натурально, в пояс (я навіть про пиво забув на хвилину).

— Здрастуйте, паничі! Звиняйте, вибачайте!

— За що?

Мужик розгублено закліпав. М-да, жартувати тут сенсу нема — сам потім будеш як обпльований.

— Та ви сідайте, шановні, в ногах правди нема. Хто ви, і які у вас до нас справи?

Корчмар мовчки підтягнув до стола ще три стільці.

— Староста я, значицця, тутейший, Агапій.

— Радий знайомству. Тангор.

— Зробіть, значицця, милість, божу допомогу! Вибавте громаду від чужинських ворогів.

Здається, я почав розуміти суть проблеми. Очевидно, в очах цих селюків кожен, присутній в автомобілі, був, принаймні, членом уряду, а дивлячись на мій мотоцикл, вони, певно, не могли придумати, який би титул найбільше пасував — фантазія відмовляла. Тобто, вони зверталися до представників влади, а оскільки двоє з нас були співробітниками НЗАМПІС, ми навіть не могли послати їх нафіг з чистим серцем. Раптом наскаржаться?

Я почухав ніс, який уже почав лупитися (результат збоченого способу проводити час на пляжі).

— Це тих, що у фургоні? А що з ними не так?

— Ну, так, як вони поприїхали, так людове запропали.

Люди у них кудись поділися.

— Чорні? — для форми уточнив я.

Староста і супровід енергійно закрутили головами.

— Мельник, значицця, наш, Пафнуцій!

Ні, чорного не могли назвати таким іменем, чорний би не дався. Довелося набратися терпіння і продовжити розмову (все-одно вони від нас просто так не відчепляться).

— Скільки людей пропало?

— Ми ж балакаємо, Пафнуцій!

— Одна, значиться, людина, — тьху ти, ще й словечко прив’язалося!

Селяни запосміхалися здогадливому начальству.

— Як пропав, опишіть детально.

Десь через чверть години виявилося, що мельник поїхав у сусіднє містечко на тривісній фірі (жорно йому, чи що, нове знадобилося?), а через пару днів, коли селяни уже почали хвилюватися, з того самого боку приїхав строкатий каштадарський фургон. І візок, і коні у приїжджих були інші, чому місцеві вирішили, що каштадарці в чомусь винні — не розбереш, на мій погляд, найімовірнішою причиною зникнення людини були нежиті.

— А може, ваш мельник просто десь загуляв?

— Не можліво, паничу хороший, у Пафнуція — сім’я, та і пес його недобре вив.

З точки зору чорного, наявність сім’ї свідчило лише на користь загулу, а пес… М-да.

— Залишайтеся тут, зараз я усе виясню!

«Чистильник» поплівся слідом.

Мені потрібно було переговорити з каштадарцями. В те, що їм за якимось Шерехом знадобилося вбивати мельника, ховати десь його коней і фургон, а потім з’являтися в рідному селі небіжчика, я категорично не вірив. Але от тільки, чи зрозуміють вони мене?

Коли я наблизився, мешканці фургона зайняли бойову позицію, в смислі, діти сховалися всередині, а дорослі вийшли назустріч. Попереду стояла тітка з буйно начесаною чуприною (за всіма ознаками — чорна), а за її правим плечем зайняв місце плечистий мужик вельми специфічної статури. Виглядав каштадарець як досвідчений охоронець, лише зріст (він був на півголови нижчим за мене) трохи псував враження. Напевне — чоловік, а може і син, хтозна, скільки років цій кікіморі.

— Яка кобіта! — захоплено пробурмотів Соркар, з чого я зробив висновок, що він чорний по лінії

1 ... 137 138 139 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"