Читати книгу - "Джозеф Антон"

Кармен Бальсельс, леґендарний, усемогутній іспанський літературний агент, зателефонувала з Барселони Ендрю Вайлі і сказала, що великий Ґабріель Ґарсіа Маркес пише «роман на основі життєвих перипетій містера Рушді». Відтак додала, що це стане твором, «повністю написаним широко відомим автором». Він не знав, як йому бути. Чи потрібно йому тішитися? Але він не тішився. Тепер він ставав «основою» для чийогось роману? Якби ролі помінялися, то чи став би він длубатися в житті якогось письменника? Навряд. А можливо, його життя стало власністю всіх, і якщо він спробує чинити перепони написанню книжки, то цілком імовірна поява заголовків на кшталт «РУШДІ ПІДДАЄ МАРКЕСА ЦЕНЗУРІ». А що означає «роман на основі життєвих перипетій»? Якщо Ґарсіа Маркес пише про латиноамериканського письменника, який зчепився з християнськими релігійними фанатиками, то нехай собі пише. Та коли б Ґарсіа Маркесу захотілося залізти йому в голову, то це вже — незаконне проникнення. Він попросив Ендрю висловити свою стурбованість, і Бальсельс надовго замовчала; опісля прийшло повідомлення, що Маркесова книжка не про містера Рутилі. Тоді що той дивний епізод, ламав він собі голову, міг означати?

Ґабріель Ґарсіа Маркес так і не опублікував «роману на основі перипетій» або ж чогось схожого на те, про що казала Кармен Бальсельс. Однак хід її думок насипав багато соли на заподіяну самому собі рану. Хотів чи не хотів Ґарсіа Маркес писати художній, а чи, може, документальний твір про його життя, проте особисто він не написав жодного художнього слова впродовж року — ба навіть більше ніж упродовж одного року. Творчість завжди перебувала в осерді його життя, та з країв нахлинули всілякі негаразди й заповнили простір, який він завжди тримав незайманим для роботи. Він щойно записав вступне слово до телевізійного фільму про Тагара Джаута, йому також запропонували щомісячну колонку, що розповсюджуватиметься синдикатом «Нью-Йорк таймс» по всьому світу, тож він попрохав Ендрю прийняти цю пропозицію.

Надходило Різдво. Він почувався виснаженим і, незважаючи на всі тогорічні політичні успіхи, геть розбитим. Говорив з Елізабет про їхнє майбутнє, про народження дитини, про те, як вони житимуть, і допускав, що без поліцейського захисту вона не почуватиметься у безпеці. Він познайомився з нею всередині павутини, тому павутина залишалася єдиною реальністю, в яку вона вірила. Якщо одного дня «захист» стане непотрібним, чи не побоїться вона залишитися з ним? Така собі невеличка хмаринка на небокраї. Чи не розростеться та хмаринка до таких розмірів, що затулить усе небо?

Томасіна Лосон померла у віці тридцяти двох років. Клариса проходила курс хіміотерапії. Помер Френк Заппа. Коли він прочитав про це, то минуле накотилося на нього великою хвилею і зненацька збурило сильні, неждані почуття. На котромусь із своїх перших побачень вони з Кларисою пішли до Альберт-Холу послухати «Мазерз оф інвеншн», і посередині шоу обкурений чорношкірий хлопець у блискучій багряній сорочці виліз на сцену й домагався зіграти з гуртом. Заппа нітрохи не стривожився. «Ага-а, сер, — сказав він, — а на якому інструменті вам хочеться зіграти?». Багряна сорочка пробелькотів щось про трубу, тож Заппа вигукнув: «Дайте цьому чоловікові трубу!» Багряна сорочка почав видувати якісь несусвітні звуки. Заппа прослухав кілька тактів, а тоді, як у театрі, сказав «на бік»: «Гм-м-м. На чому б це нам підіграти цьому чоловікові з трубою? Все, я знаю! На могутньому, величному органі Альберт-Холу!» Після чого один із «мам» піднявся до органної лавки, ввімкнув усі регістри і зіграв «Луї, Луї», в той час як багряна сорочка видував якісь нерозбірливі й немелодійні звуки трохи нижче. Це стало їхніми ранніми щасливими спогадами, а тепер Заппи вже нема, а Клариса бореться за життя. (Принаймні вона втрималася на роботі. Він зателефонував керівництву агенції «А. П. Вотт» і пояснив, як негарно все це виглядатиме, коли вони звільнять жінку, що бореться з раком і є матір’ю спільного із Салманом Рушді сина. На його прохання телефонували також Ґіллон Ейткен і Ліз Колдер, тож агенція таки поступилася. Клариса навіть не знала, хто має до цього стосунок.) На Різдво він запропонував їй приїхати до них з Елізабет. Приїхала разом із Зафаром, слабко усміхаючись, геть загнана, проте, здавалося, добре провела час.

Люди також писали йому листи, такі ж уявні, як і він у своїй голові. Сто арабських мусульманських письменників видали книжку есеїв (написаних багатьма мовами й перекладених французькою) під назвою «Pour Rushdie[190]», виступивши у такий спосіб на захист свободи слова. Ті сто письменників здебільшого розуміли, про що він каже, позаяк були вихідцями зі світу, з якого народжувалася його книжка; навіть коли їм і не подобалося те, що він сказав, воліли захищати його так само, як зробив би це Вольтер. З ним пророчий жест відкрився всім чотирьом вітрам уяви, писали редактори книжки, після чого тяглася ціла кавалькада великих і малих голосів арабського світу. Сирійський поет Адоніс: Правда не є мечем / навіть рукою, яка стискає його. Мухаммед Аркун з Алжиру: Я дуже хочу, щоб «Сатанинські вірші» стали доступними для всіх мусульман, і вони одержали б змогу подумати над пізнавальною суттю одкровення у дещо сучасніший спосіб. Рабаг Баламрі з Алжиру: Справа Рушді дуже чітко показала всьому світові, що іслам... продемонстрував свою неспроможність без наслідків для себе бути підданим якимсь серйозними дослідженням. Також Фетгі Бенслама з Туреччини: Салман Рушді у своїй книжці проходить весь шлях, раз і назавжди, так ніби йому хочеться бути різними авторами, які не змогли жити в історії його традиції. І марокканець Згор Бен Чамсі: Ми маємо дякувати Рушді за відкриття уявного для мусульман. Ассія Джебар з Алжиру: Цей майстер слова... завжди незахищений і самотній. Він — перший чоловік, якому випало жити в умовах, у яких живуть жінки-мусульманки (і. він також перший чоловік, який пише з погляду жінки-мусульманки). Іранець Карім Хассім: Він — наш ближній. А також Еміль Габібі з Палестини: Якщо не зможемо врятувати Салмана Рушді — боронь Боже! — то вся цивілізація вкриється великою ганьбою. Алжирець Мухаммед Гарбі: З Рушді ми розуміємо, що неповага й насолода, себто засади свободи в культурі й мистецтві, є джерелом плідного вивчення нашого минулого й сучасного. Також Джаміль Гатмаль із Сирії: Замість кровожерливих тюрбанів я вибираю Салмана Рушді. Соналла Ібрагім з Єгипту: Кожна совісна людина повинна прийти на допомогу цьому великому письменникові в скруті. А ще мароккансько-французький письменник Салім Же: Єдиною по-справжньому вільною людиною нині є Салман Рушді... Він -Адам прийдешньої бібліотеки: вільної бібліотеки. І Еліяс Хоурі з Лівану: