Читати книгу - "Джозеф Антон"

День подяки вони провели з надзвичайно гостинними Гітченсами. Британські журналісти й режисери документальних фільмів Ендрю й Леслі Коуберни прийшли зі своєю дуже кмітливою дев’ятирічною донечкою Олівією, яка в подробицях пояснила, чому їй подобається «Гарун і море оповідок», а тоді пішла виростати в актрису Олівію Вайлд. Також був рудоволосий хлопчак — геть не такий говіркий як Олівія, незважаючи на свій дещо старший вік, — який сказав, що раніше хотів стати письменником, але тепер вже не хоче, «бо ж бачите, що з вами сталося».

Про зустріч з Клінтоном газети повідомляли на перших сторінках; висвітлення мало майже незмінно позитивний характер. Британська преса, здавалося, дещо применшувала важливість зустрічі з Клінтоном, однак передбачувана реакція з боку фундаменталістів не забарилася й мала широкий розголос. Це також передбачалося.

Після Дня подяки Клінтон став нерішучим. «Я мав з ним тільки кількахвилинну розмову, — сказав він. — Дехто з моїх людей відраджували мене від цієї зустрічі. Сподіваюся, громадськість усе правильно зрозуміла. Я нікого не хотів образити. Мені лишень хотілося захистити свободу слова. Думаю, я правильно вчинив». І так далі у такому ж драглистому дусі. Все це мало скидалося на лідера Вільного Світу, що бореться з тероризмом. У газети «Нью-Йорк таймс» склалося схоже враження, й вона помістила передовицю під назвою «Без вагань, будь ласка», заохочуючи президента не відступати від доброї справи й не оправдовуватися за неї, а також мати відвагу діяти відповідно до своїх (а можливо, Джорджа Стефанопулоса і Ентоні Лейка?) переконань. У передачі «Перехресний вогонь» на Сі-ен-ен Крістоферу Гітченсу протистояв крикливий мусульманин разом із Патом

Б’юкененом[189], який сказав: «Рушді — порнограф», його твори «суцільний бруд», а відтак накинувся з нападками на президента за розмову з такою людиною. Сумно було дивитися цю передачу. Він зателефонував Гітчу пізно ввечері, і той сказав йому, що Майкл Кінслі, ведучий передачі, вважає, що супротивники «розтрощені», а те, що питання знову потрапило на «авансцену», — це навіть дуже добре, а Клінтон «не здає позицій», незважаючи на закулісну боротьбу між угрупованнями Лейк-Стефанопулос та іншими помічниками, що передовсім наголошують на питанні безпеки. Крістофер також сказав йому дуже мудрі слова. «Річ у тому, що просто так ти ніколи нічого не отримаєш. Щоразу, коли ти чогось досягатимеш, супроти тебе висуватимуть наново видобуті старі аргументи. Проте вони знову будуть розбиті, після чого твої недруги ще з більшою неохотою виходитимуть на гру. Якби не було вагань, не з’явилася б передовиця у «Таймс», та й узагалі мета таких заходів полягає в тому, щоб надихнути твоїх друзів. Наразі маєш заяву Клінтона і зустріч з Крістофером-Лейком, цього ніхто від тебе не забере. Тому вище голову».

Крістофер дуже швидко став, поряд з Ендрю, його найвідданішим другом і союзником у Сполучених Штатах. Кілька днів потому він зателефонував і сказав, що Джон Саттук із державного департаменту запропонував створити у Форумі свободи неформальну групу, до якої б увійшли він сам, Гітч, Скотт Армстронґ і, можливо, Ендрю Вайлі, щоб домогтися від американського уряду «активізації» дій. Гітч розмовляв зі Сефанопулосом на одному з прийомів у присутності інших людей, і Джордж переконливо сказав: «Ми не збираємося відступати від першої заяви; сподіваюся, ви не думаєте, що ми намагаємося дати задній хід». За тиждень він надіслав факсом повідомлення — ах, ці давні часи факсів! — про «надзвичайно» хорошу зустріч з новою людиною, що займається антитероризмом, послом Робертом Ґелбардом, який порушував це питання на різних форумах «Великої сімки», проте наразився на «небажання» з боку японців і — кого б ти думав? — британців. Ґелбард пообіцяв поставити питання щодо авіаліній у розмові з представниками Федерального управління цивільною авіацією, начальником безпеки якого став його «приятель» адмірал Флінн. Крістофер також повідомив, що Клінтон комусь казав, мовляв, йому хотілося довше поговорити з автором «Сатанинських віршів», однак Рушді «дуже кудись квапився». Сміхота та й годі, проте Гітч вважав, що Клінтон радий тій зустрічі. Тоні Лейк казав людям, що зустріч стала однією з найважливіших серед його цьогорічних зустрічей. Скотт Армстронґ, за словами Гітча, також робив багато чого корисного. Та нікого з них не задовольняла робота Френсіс і Кармел, що дуже насторожувало і майже одразу призвело до кризи.

У «Ґардіан» з’явилася стаття про його поїздку до Вашинґтона, і в ній прозвучали сумніви Скотта Армстронґа і Крістофера Гітченса щодо участи у справі Френсіс і Кармел. «Ви підірвали авторитет «Статті 19» у Сполучених Штатах, — майже кричала Френсіс по телефону. — Без вашої мовчазної згоди Армстронґ і Гітченс ніколи б цього собі не дозволили». Він намагався пояснити, що нічогісінько не чув про статтю, проте вона не вгавала: «Я просто переконана, за цим усім стоїте тільки ви», а тоді сказала, що, як наслідок, фундація Макартура може урізати значну частину фінансування «Статті 19». Він глибоко зітхнув і написав листа до «Ґардіан», виступивши на захист Френсіс і Кармел, а тоді конфіденційно зателефонував Рікові Макартуру. Без якихось недомовок Макартур пояснив, що наполовину бюджет Френсіс складається з його грошей. А політика фундації полягає в тому, щоб підводити організації до рівня, коли вони стають спроможними «диверсифікувати джерела своїх надходжень», і для цього потрібно було заявити про себе в Сполучених Штатах. І вина Френсіс полягає в тому, казав він, що вона не зуміла привернути уваги до провідної ролі «Статті 19» у «найважливішій для всього світу справі з дотриманням прав людини». Він продовжував говорити з Ріком, аж поки він погодився наразі не врізати фінансування.

Коли поклав трубку, то й сам був розсерджений. Він узяв Френсіс із собою до Білого Дому, на всіх прес-конференціях хвалив роботу «Статті 19», тому почувався несправедливо звинуваченим. На довершення всього, Кармел Бедфорд надіслала факс: «Якщо ми не зможемо повністю відновитися після удару, завданого тими кар’єристами, то чи варто продовжувати роботу?» У відповідь він факсом надіслав Френсіс і Кармел повідомлення, розповівши, що і чому він думає про їхні звинувачування. Про свою конфіденційну розмову з Ріком Макартуром і про її результати не згадував. По кількох днях тон Кармел змінився, вона надсилала вже м’якші факси, проте Френсіс мовчала. Дулася, як той Ахіл у наметі. Потрясіння від її звинувачень не