Читати книгу - "Джозеф Антон"

Коли прибули Кармел і Френсіс, то напруження просто вибухнуло, всі кричали один на одного, лунали взаємні звинувачування. Нарешті йому довелося втрутитися й закликати до перемир’я. «Ми мусимо тут чогось досягти, і мені потрібна ваша допомога». Скотт займався прес-конференцією, що мала відбутися в Національному прес-клубі після зустрічі в Білому Домі, тож хоча б одне буде зроблено. Відтак знову вибухнула сварка. Хто піде з ним до Білого Дому? Йому дозволили взяти тільки двох людей. Усі говорили на підвищених тонах, розгорілися справжні пристрасті. Я телефонував тому й тому. Я зробила те й те. Ендрю швидко вийшов із суперечки, а Крістофер сказав, що не має підстав бути одним із вибраних, однак неурядові організації далі наполягали на своїх кандидатурах.

Він знову поклав край суперечці. «Зі мною піде Елізабет, — сказав він, — і я хочу, щоб ішла також Френсіс». Похмурі, невдоволені обличчя порозходилися по закутках Крістоферової квартири й поза її межі. Проте сварка припинилася.

На них уже давно чекав кортеж автомобілів, аби везти їх на Пенсильванія-авеню, 1600. Коли опинилися у призначеному авто, на всіх трьох напав якийсь нервовий сміх. Усім було цікаво, чи стане на заваді Клінтонова справа з помилуванням індички, і він не прийде на зустріч з ними; якщо так, то про що казатимуть завтрашні газетні заголовки. «Клінтон помилував індичку», — імпровізував він. «Нафарширували Рушді». Ха-ха-ха-ха-ха! Аж тут вони вже біля «дипломатичного входу», бічні двері, їх запрошують досередини. Світова політика, ця велика брудна гра, неминуче стікалася, зрештою, до цього не надто великого особняка, в якому великий рожеволиций чоловік в овальній залі казав «так» чи «ні», незважаючи на оглушливу «невиразність» базікання його помічників.

О дванадцятій годині їх провели вузькими сходами повз усміхнених, метушливих помічників до невеликого кабінету Ентоні Лейка. Радникові з питань національної безпеки він сказав, що для нього дуже зворушлива подія — нарешті опинитися в Білому Домі, а Лейк, підморгнувши, відповів: «Зачекайте, буде ще зворушливіше». Президент таки погодився на зустріч з ним! О 12:15 вони пройдуться Старою будівлею Виконавчого управління і там побачать містера Клінтона. Заторохтіла Френсіс і зуміла переконати Лейка, що їй також треба туди піти. Бідолашна Елізабет мусила залишитися. У приймальні перед кабінетом Лейка на його підпис чекало багато книжок, і поки він ставив свої автографи, прибув Воррен Крістофер. Елізабет залишилася розважати розмовами державного секретаря, а він з Лейком пішов до президента. «Це мало відбутися ще кілька років тому», — сказав йому Лейк. Вони побачили Клінтона у передпокої під помаранчевим куполом разом із широко усміхненим Джорджем Стефанопулосом і двома помічницями, що мали не менш задоволений вигляд. Виявилося, що Білл Клінтон був іще вищим з іще рожевішим обличчям, ніж він очікував, і випромінював тепло, проте перейшов до справи, не гаючи часу. «Чим я можу вам допомогти?» — хотів знати президент Сполучених Штатів. За рік політичної кампанії він підготувався до такого запитання. Коли виступаєш в ролі Прохача, то маєш знати, чого ти хочеш від зустрічі, тепер він це добре знав, і проси завжди те, що вони можуть тобі дати.

— Пане Президент, — сказав він, — коли я залишу Білий Дім, то піду до прес-клубу, і там буде багато журналістів, що чекатимуть на новини. Я хотів би мати змогу сказати їм, що Сполучені Штати приєднуються до кампанії проти іранської фетви й підтримують прогресивні голоси всього світу.

Клінтон кивнув головою й усміхнувся.

— Так, ви можете таке сказати, — відповів він, — бо це правда.

Кінець зустрічі, — подумав Прохач, відчуваючи невеличкий тріумф у глибині свого серця.

— Ми маємо спільних друзів, — сказав президент. -Білл Стайрон, Норман Мейлер. Вони мені багато розповідали про вас. Норманова дружина Торріс працювала в моїй команді під час першої політичної кампанії. Ми з нею близько знайомі.

Прохач подякував Президентові за зустріч і сказав, що вона мала надзвичайно велике символічне значення.

— Так, — погодився Клінтон. — Вона дасть світові сигнал. Це вияв американської підтримки свободи слова й нашого прагнення поширювати у всьому світі права в дусі Першої поправки.

Фотокореспондентів не було. Бо це вже занадто. Проте зустріч відбулася. Доконаний факт.

Коли вони поверталися до офісу Ентоні Лейка, він помітив, що на обличчі Френсіс Д’Суса застигла широчезна пришелепувата усмішка.

— Френсіс, — запитав він її, — чого це у вас така дурна усмішка?

Її голос був тихим і замріяним.

— А вам не здалося, — запитала вона млосно, — що президент потримав мою руку трохи довше?

Коли вони повернулися, то виявилося, що Воррен Крістофер більш ніж трішечки зачарований Елізабет. Крістофер з Лейком одразу заявили, що фетва перебуває «серед першочергових питань у стосунках Америки з Іраном». Вони також мали велике бажання ізолювати Іран — не менше, ніж він сам. Виступали за негайне заморожен-ня надання кредитів і працювали над цим питанням. Зустріч тривала близько години, й опісля, повернувшись на квартиру до Гітченсів, усім прохачам від успіху аж голови йшли обертом. Крістофер сказав, що Стефанопулос, який немало посприяв зустрічі з Клінтоном, також мав піднесений настрій. Він зателефонував Гітчу одразу після її закінчення. «Орел сів на Місяць[186]», — сказав він.

Прес-конференція (сімдесят журналістів напередодні Дня подяки — значно ліпше, ніж передбачав Скотт Армстронґ) пройшла дуже добре. Друг Гітча Мартін Вокер з «Ґардіан» визнав, що конференція відбулася на «високому рівні». Відтак мало місце quid pro quo[187], ексклюзивне інтерв’ю з Девідом Фростом, який аж сяяв від щастя і про все казав, що воно надзвичайне, чудове, зворушливе; до нього звертався любий друже, а коли все закінчилося, то зачудовувався його простотою і висловив своє доконечне бажання перехилити з ним чарчину десь у Лондоні перед Різдвом.

Джим Тенді, начальник підрозділу безпеки, сповістив їм не надто приємну новину. Підозрілий чоловік із серед-ньоазійською зовнішністю нипає біля будівлі. Він зателефонував, а тоді сів в авто і поїхав разом з іншими трьома чоловіками. Тенді запитав: «Ви залишаєтеся тут, а чи хочете, щоб ми вас перевезли в інше місце?» Він сказав: «Залишаюся», проте остаточне рішення мали ухвалити Крістофер і Керол. «Залишаємося», — сказали вони.

Британський посол влаштував на їхню честь прийом. Під посольством їх зустріла така собі Аманда й аристократичним голосом пояснила, що будівля посольства — це єдина будівля Лаченса[188] в Америці, а тоді додала: «Авжеж, він дуже багато побудував у Нью-Делі... Ви коли-небудь бували в Індії?» Він промовчав. Реніки виявилися дуже гостинними господарями. Дружина-француженка сера Робіна Анні