Читати книгу - "Джозеф Антон"

Дякую вам, мої брати й сестри, відповів він про себе тій сотні голосів. Дякую вам за вашу відвагу й розуміння. Бажаю всім вам щасливого Нового року.

VII. Повний кузов лайна

У найприкріші хвилини свого життя його найбільшою бідою, як йому здавалося, було те, що він живий. Якби він помер, то жодна душа в Англії не зчиняла б галасу про вартість його безпеки й про те, чи заслужив він на таке тривале й особливе ставлення до себе. Не боровся б за право сісти на літак і не домагався б у старших офіцерів поліції крихітних поступок у питанні особистої свободи. Не переймався б безпекою матері, сестер і своєї дитини. Йому не доводилося б говорити з політиками (велика перевага!). Не боліло б вигнання з Індії. Рівень напруги однозначно був би нижчий.

І він уже давно мав померти, проте йому, вочевидь, ніяк не хотілося цього розуміти. Новина вже оголошена, її очікують геть усі. Некрологи готові. Це ж бо загальновідомо, що герої трагедій чи навіть трагедійних фарсів сценаріїв не переписують. А він наполягав таки на виживанні, ба навіть провадив усілякі розмови і суперечки про своє становище, вірячи, що він не той, що завдає шкоди, а той, кому завдають шкоди; не полишав він і своєї роботи, домагався, аж страшно сказати, такої безрозсудности — повернення собі життя, дюйм за дюймом, крок за ще болючішим кроком. «Що то за білявка, що має великі цицьки й живе на Тасманії'? Салман Рушді!» — ось такий побутував анекдотик; і якби він погодився на якусь програму захисту свідків і доживав свої нудні дні у глухомані під вигаданим іменем, тоді б це всіх улаштовувало. Однак містеру Джозефу Антону захотілося знову стати Салманом Рушді, що, відверто кажучи, досить брутально з його боку. Йому не місце в історії успіху, бо в ній нема місця для радости. Мертвого його б ушановували як мученика, що загинув за свободу слова. Живим він був хіба що тупим ниючим болем у задньому місці.

Коли він залишався сам у кімнаті, намагаючись переконати себе, що це лишень звичайне усамітнення письменника за роботою, і пробуючи забути про озброєних чоловіків, що грали в карти на першому поверсі, а також про свою неспроможність без дозволу вийти з парадних дверей свого будинку, часто впадав у відчай і поринав у гіркі думи. Проте, на щастя, мав усередині якусь потугу, що пробуджувалася й не давала змиритися з непривабливою жалісливою поразкою. Давав собі настанову пригадати найважливіші, вже давно вироблені правила: не приймати реальність такою, як її зображають поліцейські, політики чи священики. Натомість наполягати на вагомості своїх власних суджень та інтуїції. Рухатися до відродження, хоча б до відновлення. Повертатися до свого внутрішнього «я», ставати самим собою у власному житті; ось такою була мета. А якщо він «мрець у відпустці», ну, тоді мертві також вирушають на пошуки. Давні єгиптяни вважали, що смерть — це пошук, подорож до відродження. Він також вирушить у подорож з Книги Мертвих до «світлої книги життя».

І що він може зробити ще життєрадіснішого, яке б іще більше утверджувало владу життя над смертю і додавало йому сили для боротьби з тими недоброзичливцями, що вишикувалися в бойові шеренги супроти нього, ніж привести у цей світ нове життя? Раптом відчув себе готовим. І сказав Елізабет, що він згоден; їм треба спробувати народити дитину. Всі клопоти залишалися — питання безпеки, переміщений хромосом — проте йому байдуже. Новонароджене життя внесе свої корективи, наполягатиме на своїх потребах. Так! Він хоче мати другу дитину. В будь-якому разі не варто перешкоджати Елізабет стати матір’ю. Разом вони живуть уже три з половиною роки, вона його любить усім серцем, терпить його непросту вдачу. Тепер не лишень вона хотіла дитини. Після того, як він сказав Так, давай спробуємо, вона аж сяяла, обіймала його і цілувала цілий вечір. Вони приберегли пляшку «тіньянелло», щоб за обідом відсвяткувати їхнє перше «побачення». Він завжди дражнив її, що того вечора на квартирі Ліз Колдер вона «першою накинулася на нього». «Навпаки, — казала вона, — саме ти накинувся на мене». Три з половиною роки потому вони сиділи за столом у своєму власному помешканні; під кінець обіду з майже допитою пляшкою хорошого тосканського червоного вина він сказав: «А чому б тобі знову не накинутися на мене?»

1994 рік розпочався з невдачі. «Нью-Йорк таймс» відкликала свою пропозицію щодо синдикованої колонки. Французьке синдикатне бюро поскаржилося, що його працівники й офіси опиняться під загрозою. Спочатку було незрозумілим, чи власники газети знають про це рішення і чи вони його схвалили. За кілька днів стало очевидним, що Шульцберґери про все знають, й пропозицію таки відкликано. Ґлорія Б. Андерсон, шеф нью-йоркського синдикату, висловлювала жаль, однак нічим не могла зарадити. Вона сказала Ендрю, що зробила цю пропозицію винятково з комерційних міркувань, проте потім почала читати Рушді й стала його шанувальницею. Приємно, проте намарно. Мине більше чотирьох років, аж поки Ґлорія зателефонує знову.

Операція «Малахіт» вважалася однією з найважливіших. Решта поліцейських з Підрозділу «А» називали її «почесною службою», незважаючи навіть на байдуже ставлення до цього поняття таких ветеранів «Малахіту», як Боб Мейджор і Стенлі Долл. Група «Малахіту», на думку колег-офіцерів, виконувала найнебезпечнішу і найважливішу роботу. Решта «просто» охороняли політиків. «Малахіт» захищав принцип. І поліцейські це добре розуміли. Лишень прикро, що держава мала трохи іншу думку. В Лондоні два депутати від Республіканської партії аж згорали від бажання порушити в палаті громад питання про вартість такого захисту. Більшість членів парламенту від Республіканської партії вважали цей захист розтринькуванням державних коштів і домагалися його скасування. І він також, хотілося йому сказати. Він, як ніхто інший, прагнув повернутися до нормального життя. Проте Дік Вуд, новий очільник операції «Малахіт», застерігав: іранська розвідка «з тією ж наполегливістю» намагається відшукати свою ціль. Рафсанджані вже давно дав добро на його ліквідацію, тож убивці не мали жодної потреби звертатися до нього за дозволом. Він продовжував бути їхньою ціллю номер один. Невдовзі Стелла Рімінґтон, глава МІ-5, заявила на Бі-бі-сі у щорічній лекції на честь Річарда