Читати книгу - "Джозеф Антон"

Знову настав час вечірки Спеціальної служби. Елізабет намагалася якось причарувати Джона Мейджора, проте він не звертав на неї уваги, «не клював на неї», як би сказала Самін. Зі смутком у голосі промовила: «Здається, я не оправдовую твоїх сподівань», — що було безглуздям з її боку. Мейджор усе ж пообіцяв Френсіс Д’Суса зробити заяву 14 лютого, тож вечір приніс хоча б якусь користь. А міністр внутрішніх справ Майкл Говард був досить-таки дружелюбним. Посеред вечірки його охоронці провели для них екскурсію поверхами Спеціальної служби. Повели їх до «резервної кімнати», де черговий офіцер дозволив їм заглянути до «книги скарг» і навіть відповісти на брудний телефонний дзвінок якогось психопата. Вони також заглянули до архіву на дев’ятнадцятому поверсі, звідки відкривався чудовий вид на Лондон; там побачили таємні папки, яких їм не можна було відкривати, а також книгу із новими кодовими словами сучасної ІРА; якщо анонімний додзвонювач вживав одне із цих слів, то цим самим попереджав про закладення справжньої бомби. Дивно, проте незважаючи на комп’ютеризацію, багато папок все ще зберігалося у невеликих шафках.

Після вечірки група захисту запросила їх з Елізабет до «Біржі» — улюбленого винного бару поліцейських. У нього виникло відчуття, що всі вони якось зріднилися й стали одне одному близькими людьми. Під кінець вечора хлопці сказали, що «хочуть бути з ним відвертими» і розповіли про перебування в місті «досить-таки небезпечного мерзотника», тож їм упродовж кількох днів доведеться «добре пильнувати». Тиждень потому він почув, що «мерзотник» уже розбудив інших мерзотників з їхнього мерзенного сну й розповідає їм, у який спосіб найліпше його вбити. На нього полювало вже кілька мерзотників, які хотіли заподіяти йому те, для чого той мерзотник їх і розбудив.

Наближалася п’ята річниця фетви. Він зателефонував Френсіс і помирився з нею та з Кармел, однак наразі не мав великого бажання говорити про подальші дії в рамках своєї кампанії. Того року його друзі старалися якнайдужче, щоб полегшити його ношу. Джуліан Барнс написав блискучу статтю для «Нью-Йоркера», дотепну й зі знанням справи, такий собі аналіз того, що відбувається з тим, кого він знає і любить. Крістофер Гітченс також надрукував свій матеріал у «Лондон ревю оф букс», а Джон Даймонд виступив в одній із таблоїдних газет з різкою критикою цих же табло-їдних газет за спроби вбивства героя на своїх шпальтах. Драматург Рональд Гарвуд зустрівся із генеральним секретарем ООН Бутросом Бутросом-Ґалі й говорив про нього. «Бу-Бу висловлювався дуже прихильно, — сказав йому Ронні. — Він поцікавився, чи пробували британці вдатися до обхідної дипломатії через індійців чи японців, оскільки іранці все-таки прислухаються до них». Він не знав відповіді на це запитання, проте мав підозру, що вона, мабуть, негативна. «Бу-Бу каже, що коли британці захочуть, аби він це зробив, то Дуґласові Герду треба звернутися до нього з формальним проханням». Залишалося тільки дивуватися, чому цього ще й досі не зроблено.

Тим часом висвітлення у всій Європі річниці, що наближалася, мало доволі толерантний характер. Поза межами Британії на нього дивилися як на приємну, трохи дивакувату, хоробру, талановиту, гідну поваги людину. Його фотографував великий Вільям Кляйн[192], а відтак він сказав Керолайн Мічел, що йому дуже сподобалося його фотографувати: «Він такий кумедний». «Я зміг би, мабуть, покласти край усій тій ненависті і зневазі. Організуй невеличкий обід за моєї участи, Хаменеї і Рафсанджані». «Вже беруся до роботи», — відповіла Керолайн.

Міжнародний парламент письменників у Страсбурзі обрав його президентом і попрохав написати декларацію про наміри. «Ми [письменники] — шахтарі і ювеліри, -писав він, — почасти правдохи і почасти брехачі, блазні й полководці, дворняги й бастарди, батьки й коханці, архітектори й руйнівники. Ми — громадяни багатьох держав: оточеної кордоном країни видимої реальности та щоденного життя, сполучених штатів розуму, небесних і пекельних держав бажання, а також розкутої республіки мови. Всі ці держави становлять територію значно більшу, ніж будь-яка інша територія, якою управляє будь-яка інша світова потуга; проте наша оборона проти інших світових потуг часто виявляється надто слабкою. Потужні й не дуже потужні монархи, що протистоять нашому праву на створення картин світу, дуже часто сприймають творчий дух як ворожий собі, бо він не узгоджується з їхніми простішими й менш щиросердними поглядами. Найліпша література обов’язково виживе, проте нам не можна сидіти склавши руки, чекаючи на її звільнення від кайданів цензури колись у майбутньому».

Великим досягненням парламенту письменників стало заснування Міжнародної спілки міст з надання притулку, яка в наступні роки розростеться до понад тридцятьох міст — від Любляни до Мехіко через Амстердам, Барселону й Лас-Веґас. Часто держави з певних причин не дають притулку переслідуваним письменникам — міністерства закордонних справ неминуче бояться, що, скажімо, надання притулку китайському пись-менникові-відступнику може призвести до розриву торговельної угоди, — проте мери на рівні міст часто дивляться на це як на ініціативу без якихось відчутних наслідків. Адже не потрібно великих витрат для надання письменникові, що потрапив у скруту, невеличкої квартири і сякої-такої грошової допомоги впродовж кількох років. Він пишався своєю участю у виникненні такого задуму, а його підпис на парламентських листах, поза сумнівом, щось таки важив. Він тішився можливістю розсилати послання від свого імени, представляючи інших письменників, які потребували допомоги.

14 лютого його «декларація» з’явилася в «Індепендент». Одразу запідозрив, що ця газета зі своїм послуж-ним списком проісламської газети затіває щось нехороше, обнародуючи його «наміри». Так і сталося. Він прокинувся у День святого Валентина і побачив свій текст на третій сторінці поряд з інформаційним матеріалом про річницю, тоді ж бо як уся сторінка публіцистики була віддана під статтю безпросвітної Ясмін Алібгаї-Бравн про те, як фетва спричинилася до багатьох хороших, позитивних наслідків, дозволивши громаді британських мусульман віднайти свою ідентичність і громадський голос. «Якби не доленосний день 14 лютого 1989 року, -писала вона, — то світ без найменших застережень квапився б до свого невід’ємного права носити блакитні джинси та їсти гамбурґери в Макдональдсах». Як добре, що Хомейні заохотив до нових дискусій щодо ісламських і західних цінностей, думалося йому; це таки вартує перетворення кількох письменників на гамбурґери.

«Щасливої річниці!» Це вже стало сумною традицією, коли його друзі телефонували, щоб привітати його з цим особливим днем. Елізабет приготувала для нього вишукану валентинку, об’єднавши своє обличчям з обличчям Фріди Кало[193]. Ганіф Курейші саме збирався до Пакистану й