Читати книгу - "Джозеф Антон"

погодився передати лист матері іменинника в Карачі. Зателефонувала з Парижа Каролін Ланґ і сказала, що після довгих умовлянь «крутий» міністр внутрішніх справ Шарль Паскуа погодився на ночівлю месьє Рушді у Франції не тільки у приватних помешканнях, але також і в готелях. (Перегодя міністра Паскуа звинуватили в незаконному продажі зброї до Анґоли, і йому дали один рік умовно. Бельгійського міністра закордонних справ Віллі Клааса засудили за хабарництво. Такий уже світ політики. Порівняно небагато письменників-романістів коли-небудь були визнаними винними у хабарництві -дуже прибутковій формі корупції.)

Кампанії попередніх кількох років принесли свої результати у вигляді декларацій з боку світових лідерів. Цього року Джон Мейджор зробив заяву в досить-таки різкому тоні: Ми всі хочемо пояснити іранському урядові, що він не може розраховувати на сталі дружні відносини, якщо тільки й допоки він..., а лідер опозиції Джон Сміт: Я беззастережно засуджую... неприпустимо, аби... закликаю іранський уряд... , і Есе Клевеланд, міністр культури Норвегії: Ми нарощуватимемо наші зусилля проти... і: ми вимагаємо скасування фетви, а Дік Спрінґ в Ірландії заявив про неприйнятність і серйозне порушення, тоді ж бо як міністр закордонних справ Канади Андре Уелле казав про те, що сам факт виживання Рушді — це сподівання на свободу у світі.

Того дня було розповсюджено півмільйона листівок Остера-Делілло (на які, зрештою, вдалося зібрати гроші). Pour Rushdie вийшла в Сполучених Штатах у перекладі англійською. А Френсіс і Кармел разом з Майклом Футом, Джуліаном Барнсом і ще кількома людьми пішли до іранського посольства, щоб вручити лист протесту, та забули покликати з собою журналістів. Кармел сказала на Бі-бі-сі, що фетва поширюється на його родину й друзів. Це було незграбним і неточним висловлюванням, яке могло й направду поставити під загрозу його найближчих людей. Уже через хвилину після сказаного зателефонувала Клариса й запитала, що відбувається. Зателефонував також і Джон Даймонд, тож йому довелося докласти немало зусиль упродовж решти дня для того, щоб переконати Бі-бі-сі у необхідності передати спростування.

Ґіллон займався організацією видання й розповсюджування «Віршів» у м’якій обкладинці на території Британії й повідомив про досягнення успіху в цій справі. Білл Норріс, очільник дистриб’юторської кампанії «Сентрал букс», літературним підрозділом якої була «Тройка букс», охоче, зі зворушенням і без боязні погодився взяти на себе цей обов’язок. Компанія розповсюджувала антифашистську літературу і, як казав Норріс, часто отримувала такі погрози. Їхня будівля вже перебувала під захистом. Однак її цікавив не скандал, а розповсюдження книжки. Він удихнув повітря на повні груди й сказав: так. Давайте зробимо це. Давайте кинемо виклик покидькам.

Його сильно пригнічувало, що література — це країна, у якій він уже тривалий час не жив. Минуло майже чотири роки, відколи він закінчив «Гаруна і море оповідок»; йому не писалося далі, він ніяк не міг зосередитися й починав панікувати. Хоча паніка іноді й корисна річ, що донедавна змушувала його працювати, проте тепер це стало — так, він уживе саме таке словосполучення — його найбільшим письменницьким застоєм. Він злякався і знав, що мусить її якнайшвидше здолати. Березень виявився місяцем «пан або пропав». Френсіс Коуді, його британський редактор з «Рендом хаус» запропонувала видати «невеличку книжку оповідань, аби читачі не забували», і це могло вивести його із заціпеніння. Треба було писати, а він не писав. Нітрохи не писав. Геть не писав.

Намагався згадати, як то бути письменником, змушував себе знову відновлювати колишні звички свого життя. Заглиблення в себе, очікування, віра в оповідь. Повільне або швидке відкриття того, як розсікти товщу вигаданого світу, куди ввійти, до чого попрямувати і як вийти з нього. Магія концентрації — це як падіння у глибоку криницю чи в часову прірву. Заглиблення у сторінку, пошук натхнення й екстазу, які приходили дуже рідко. Відтак важка робота — самокритика, грубе допитування своїх речень, що Гемінґвей називав детектором лайна. Розчарування після того, як наштовхується на межі свого таланту чи розуміння. «Відкрий усесвіт трохи більше». Авжеж, він пес Сола Беллоу[194].

Надійшла дивна звістка: виявляється, його нагородили державною премією Австрії за досягнення в галузі європейської літератури ще два роки тому, проте австрійський уряд не давав цій інформації ходу. Тепер в австрійських мас-медіа здійнявся страшенний ґвалт. Міністр культури Австрії Рудольф Шольтен визнав свою наївність і захотів поговорити з паном Рушді по телефону. Коли ж пан Рушді зателефонував, то міністр дружелюбно попрохав вибачення: сталася прикра помилка, яку незабаром буде виправлено. Про таємничу австрійську премію повідомляли по всій Європі. Жодна з британських газет не вважала за потрібне згадати про це. За винятком старої доброї «Індепендент», яка помістила матеріал, в якому йшлося про рішення Тасліми Насрін жити «відкрито» (себто вона впродовж дня залишалася у своїй квартирі з багатьма охоронцями, виходила з неї тільки під покровом ночі і тоді в автомобілі із затемненими вікнами їхала у своїх справах), що контрастувало зі слабкодухим бажанням автора «Сатанинських віршів» залишатися «у сховку» (коли він боровся за свободу від поліцейських обмежень і все ж таки серед білого дня з’являвся в публічних місцях, хоча за це його і сварили).

У затіненому світі фантомних убивць міністр закордонних справ Алі Акбар Велаяті сказав, що фетву неможливо скасувати. Заявив про це у Відні, й майже одразу поліція повідомила головні цілі фетви, що його намір відвідати місто для одержання державної премії є «надто ризикованим». Забагато людей забагато знають про нього. Дік Вуд сказав, що, на думку міністерства закордонних справ, йому не слід туди їхати. Проте остаточне рішення вони залишали за ним, незважаючи на те, що «знали» про «певні підпільні приготування». Він сказав, що не дасть себе залякати й не збирається втікати від тіней, і Дік погодився з ним. «Для підготовки теракту потрібен час, а в них його обмаль».

У Відні Рудольф Шольтен і його дружина Крістіна, лікар за професією, зустріли їх як давніх друзів. Начальник групи охорони повідомив про «підозрілу активність» в Ісламському культурному центрі, тому його особисту свободу довелося обмежити. Вони не змогли вільно пройтися вулицями міста; Відень їм показали з даху Бурґтеатру, директор якого Клаус Пейманн, огрядний, богемний чоловік, запросив його ще раз приїхати, пообіцявши влаштувати вечір на його честь. Їх повезли через Віденський ліс — прегарний, темний і густий, як ліс у відомому «галюцинаційному» вірші Роберта Фроста[195], проте йому не дозволялося виходити з авта, тож ліс здавався навіть ще галюцинаційнішим. Після обіду Елізабет залишилася у Шольтенів, а його гвинтокрилом доправили до штаб-квартири Австрійської спеціальної служби поза