Читати книгу - "Джозеф Антон"

межами Відня, де він мав провести ніч. Ще довгі милі дороги, лиш потім посплю. Чоловік, який спостерігав за багатоквартирним будинком, у якому жив Шольтен, попрямував до іракського, а не до іранського посольства. Тож він, мабуть, був одним із Народних муд-жахедів Ірану, штаб-квартира яких розташовувалася в Іраку. (Саддам Хусейн надавав притулок ворогам свого ворога.) Наступного дня австрійська поліція оточила його фалангою й повела до зали, де мала відбутися церемонія вручення нагороди. В небі над головою дзижчали міліцейські гвинтокрили. Та все обійшлося. Він одержав свою премію і поїхав додому.

Пізно ввечері після повернення з Лондона він мав розмову з шефом американських антитерористів Робертом Ґельбардом, який сказав, що володіє «тривожною і достовірною» інформацією про безперервні «спроби» Ірану вистежити його, що «свідчить про їхнє невдоволення», казав він, «і йому слід про це знати». Салмане, закінчуй свій триклятий роман, сказав він собі. Може, тобі вже не так і багато залишилося. «Обзервер» надрукувала статтю, у якій ішлося про сварку між Рафсанджані й Хаменеї щодо справи Рушді. Рафсанджані хотів розпустити фундацію «15 хордада», де базувався Санеї Щедрий, а також заборонити використання загонів смерти. Проте

Хаменеї наклав вето на обидва кроки й підтвердив чинність фетви. Нічого не змінилося.

У Норвегії спілка письменників оголосила про свій намір запросити його почесним гостем на щорічну конференцію у Ставанґері. Глава місцевої мусульманської асоціації Ібрагім Їлдіз одразу заявив, що як тільки Рушді прибуде до Ставанґера, його одразу вб’ють. «Якби я зміг роздобути зброю і мені випала б нагода, то я не допустив би цього».

Із шухляди його письмового стола, де він зберігав дрібні купюри, почали пропадати невеликі суми — це в будинку з чотирма озброєними поліцейськими! — і він не знав, що й думати. Відтак зателефонувала Клариса й сказала: на Зафаровому банківському рахунку звідкись узялися додаткові гроші, зросли також його витрати. Зафар пояснював це тим, що у школі є хлопець (він не хоче називати його прізвища), який продав «щось з дому» й попросив його покласти ті гроші собі на рахунок. Очевидна брехня. Також казав Кларисі, що «всі надходження й витрати узгодив з татом», однак такого він не робив. Уже двічі збрехав.

Вони вирішили вдатися до санкцій. Його рахунок закрили, тож він не зможе з нього знімати грошей, також не отримуватиме кишенькових грошей, допоки не розповість, що відбувається насправді. За півгодини — хто сказав, що економічні санкції не спрацьовують? — Зафар зізнався. Він таки цупив гроші з татового письмового стола. Виявилося, що ґумовий надувний човен, який йому захотілося купити, коштував не 150 фунтів, а 250; витрачав гроші на всіляке причандалля, потрібне на облавку; в іншому разі довелось би до безкінечности збирати ті гроші, а йому вже хотілося човна. Покарання було суворим — ніякого телевізора, закритий банківський рахунок, він щомісяця сплачуватиме 30 фунтів зі своїх 50 фунтів, які він отримуватиме у вигляді кишенькових грошей, а човном він зможе користуватися (надувний човен «Міррор» він усе ж таки встиг купити) після сплати його вартости.

Вони з Кларисою сподівалися, що цей випадок стане для Зафара доброю наукою. Йому також доведеться зрозуміти, що досі батьки вірили йому цілковито, й тепер він має знову завойовувати їхню довіру. Водночас йому не слід сумніватися у їхній беззастережній любові до нього. Зафар мав нажаханий і осоромлений вигляд. Покарання не оскаржував.

П’ять днів потому Елізабет виявила зникнення найдорожчого для неї ювелірного виробу — маминого золотого браслета з брелоками — зі схованки у скриньці всередині іншої скриньки, що у шафі для одягу. Все решта на місці. Він прохав її добре подивитися, але вона, здавалося, вирішила, що це Зафарових рук справа. Трохи пошукала й сказала: ніде нема. Зафар саме спав у своїй кімнаті, тож вона наполягла, щоб розбудити його і запитати про браслет. Він благав її спочатку ретельно оглянути весь будинок, однак вона, знай, казала, що вже все обшукала і браслета ніде нема. Йому довелося будити й звинувачувати сина в крадіжці, хоча інтуїція підказувала, що його дитина не могла так вчинити; він навіть не знав, де Елізабет зберігала свої коштовності, тому цього просто не могло статися. Зафар дуже зажурився і сказав, що він нічого такого не робив. Опівночі, коли хлопець усе ще не спав і переживав через несправедливі звинувачення, Елізабет знайшла браслет у місці, куди вона його і поклала.

Почувався перед сином осоромленим. Між ним та Елізабет пролягла тінь, яка не швидко розсіялася.

Вони гостювали у Ронні й Наташі Гарвудів, святкуючи тридцять п’яту річницю їхнього весілля, і суддя Стівен Тумім, головний інспектор тюрем Її величности, веселий, рум’яний джентльмен, якого ІРА свого часу погрожувала вбити, завів розмову про надання «захисту» і про те, як то бути змушеним Спеціальною службою покинути будинок, у якому прожив тридцять років. Його дружина Вініфред казала, що мала нервовий зрив. Повернулася до будинку в супроводі поліції, щоб забрати необхідні речі, і коли поглянула на застелене ліжко й подумала, що більше в ньому не спатиме, то їй здавалося, що прощається з померлим. Обоє сильно потерпали від такої переміни, проте найгірше було те, що ніхто не знав, коли все це закінчиться. «Ніби довічне ув’язнення, — сказав суддя Тумім. — Коли вас садять на невизначений строк, то ви не знаєте, коли він закінчиться. Це таке ж довічне ув’язнення, або ж дуже схоже на нього». Стівену й Вініфред довелося отаборитися у військовому бараку на Олбані-стрит біля Риджентс-парку, куди мало не запроторили і їх з Елізабет. Однак про Стівена подбали трохи більше, ніж про них. Держава погодилася оцінити й купити їхній будинок, оскільки, як висловився дуже милий суддя, «люди під захистом не можуть знайти когось настільки дурного, аби він захотів купити такий будинок». «А я знайшов», — вихопилося у нього, й Ронні Гарвуд, пустотливо всміхаючись, підтвердив: «Так, це мій видавець, Роберт Маккрум».

Тумім був чудовим оповідачем. Він зустрічався із сумнозвісним серійним убивцею Деннісом Нільсеном під час здійснення інспекції в одній із в’язниць і «трохи стривожився», коли Нільсен попросив поговорити з ним на самоті. «Проте йому хотілося лишень похвалитися, наскільки він став начитаним». Нільсена схопили, коли його домашня каналізація забилася людською плоттю та нутрощами. Він замучив щонайменше п’ятнадцятьох чоловіків і хлопчиків, а тоді задовольняв свою похіть з їхніми мертвими тілами. Тумім назвав Нільсена «понурим і гнітючим типом», що й не дивувало. Вони мали спільних офіцерів із групи захисту й трохи побалакали про них. «Ідеальна робота для позашлюбних