Читати книгу - "Джозеф Антон"

Тумім став почуватися безпечніше, коли начальник в’язниці «Мейз» у північно-ірландському Лонґ-Кеші, де помер під час голодування член ІРА Боббі Сендз, протестуючи проти умов утримання в блоці «Н», сказав йому, що його викреслили зі списку тих осіб, кого ІРА планує вбити. Так, він був у тому списку, але тепер його там уже нема. «Розвідслужби насправді небагато знають, — казав він. — Але якби я відмовився покинути свій будинок, то мене б, мабуть, уже й застрелили. Я любив сидіти собі біля вікна й дивитися на річку, а за річкою росли густі кущі, ідеальне місце для снайпера. Поза сумнівом, я став би його легкою здобиччю. Хлопці з охорони казали мені: Щоразу, коли виходитимете у сад, то думатимете,чи не заховався хтось у кущах. Але тепер усе добре».

Наступного дня Ронні сказав, що суддя тепер жартує про ті часи, та насправді для нього і його родини то був справжній жах. Одна з доньок Туміма, якій не подобалося перебувати в будинку з озброєними чоловіками, почала залишати у кожній кімнаті записки на кшталт «НЕ КУРИТИ» й таке інше. Найважче було миритися із втратою приватности й невимушености в поведінці. Дуже добре поговорити з кимось іншим, хто вже пройшов через те, через що він тільки проходив, і почути про можливе щасливе закінчення такої історії. Елізабет і Вініфред Тумім скаржилися одна одній на вагу дверей і броньовані авто. Про таке з багатьма не поговориш. «Ви починаєте більше любити поліцію, — сказав суддя, — і стаєте значно менш терпимими щодо тих паскуд. У моєму випадку щодо ІРА. Так, доводиться мати справу з різними виродками, не всі з них мусульмани».

Містер Антон відчув певну зміну в поліцейському ставленні до операції «Малахіт». З одного боку, вони планували започаткувати вибіркове «приховане спостереження» за Зафаром і будинком Клариси, з чого він дуже радів, бо завжди непокоївся через незахищеність Берма-роуд. Дік Вуд казав про вимушену «ротацію складу» під час його виїзду з дому навіть для перегляду фільмів у кінотеатрі, бо не хоче, щоб обличчя людей, які чергують на Бішопс-авеню, стали надто відомими. З другого боку, поліпшувалося саме ставлення до «клієнта». Офіцер з групи захисту Тоні Данблейн якось зізнався: «Особисто я вважаю, що ми, Спеціальна служба, не повинні виконувати роботу іранців і утримувати вас під замком». Незабаром погодився з цим і старший офіцер Дік Вуд. «У мене склалося враження, — сказав Дік, — що до вас уже впродовж трьох років ставляться як до неслухняної дитини». Багато обмежень, на яких наголошував містер Ґрінап, виявилися необов’язковими. Добре, що хоч ви це розумієте, — відповів він. -Три роки з лишком були значно неприємнішими, ніж могли бути, тільки тому, що я не сподобався містерові Ґрінапу. Мусив битися буквально за кожен дюйм простору. «Навіть не знаю, як ви це витримували, — сказав Дік. -Ніхто з нас не стерпів би такої наруги».

Поблажливішою стала також Гелен Геммінґтон і сприяла в полегшенні життя «клієнта» в операції «Малахіт». Мабуть, його зустрічі зі світовими лідерами спричинилися до зміни у її ставленні до нього. Можливо, його власні арґументи вплинули на неї. Він не питав.

* * *

У 1982 році йому вдалося побувати у старовинній синагозі міста Коччі, що у штаті Керала[196], — у невеличкій перлині в оправі з блакитної китайської плитки (ПЛИТКА З КАНТОНА НЕМА ДВОХ ОДНАКОВИХ — напис на табличці). Історія про вже майже вимерлу громаду керальських євреїв захопила його уяву, і він підійшов до крихітного доглядача синагоги, літнього джентльмена з хорошим південноіндійським іменем Джекі Коген, і почав засипати його запитаннями.

По кількох хвилинах розмови містер Коген утомився відповідати.

— Що це ви мене питаєте і питаєте? — уривався терпець літньому доглядачеві.

— Ну, — відповідав він, — я, письменник, і, можливо, щось напишу про цю місцину.

Джекі Коген лишень незадоволено махнув сухорлявою рукою.

— Не треба, — сказав він дещо аж гордовито. — Ми вже маємо листівку.

Під час поїздки штатом Керала він вів щоденник, і якесь внутрішнє письменницьке чуття підказувало йому: в жодному разі не загуби своїх нотаток. Тепер той щоденник, який він забрав із Сент-Пітерс-стрит, указав йому шлях назад до письменницької праці. Він зосереджено день за днем вивчав тогочасні записи, пригадуючи красу Коччинської затоки, склади з перцем — «Чорне золото Малабара» — й великі опахала у церкві, де похований Васко да Ґама. Позаяк він блукав в уяві вулицями єврейських кварталів, ожила коччинська частина «Прощального зітхання Мавра». Аврора Зоґойбі і її син Мораїш на прізвисько Мавр привели його у свій світ.

Кошмар тривав довго, тож повернення до літератури видалося не з легких. Він щодня думав про Вільяма Нюґора і про його кульові рани, про те, як побили й завдали ножових поранень Етторе Капріоло, а ще про мертвого Гітоші Іґараші в калюжі власної крови біля ліфта. Водночас паплюжили, стріляли, копали ногами, штрикали ножами, вбивали і звинувачували не тільки його, безсоромного письменника, але весь світ книжок — саму літературу. Проте справжній світ книжок був абсолютно іншим, ніж світ насильства, і в ньому він знову віднайшов свій улюблений дискурс. Виринув із чужої йому повсякденної реальности і поринув у Аврору, у її чарівність, у її богемну нестримність, у її живописні міркування про млосність і бажання, і пожирав її, як той голодний, що допався до бенкетного столу.

Коли прочитав про те, як Ленін використовував своїх двійників, які їздили по Радянському Союзу і виголошували промови, на які йому бракувало часу, то подумав, що було б утішно, якби в Кералі, де комунізм доволі популярний, місцеві леніністи вирішили найняти індійських ленінінів для виконання такого ж завдання. Тож надто високий Ленін, надто низький Ленін, надто тлустий Ленін, надто кістлявий Ленін, надто кульгавий Ленін, надто лисий Ленін, а ще надто беззубий Ленін увірвалися на сторінки його роману, а з ними прийшла легкість і жвавість. Можливо, йому знову вдасться написати хорошу книжку. «Прощальне зітхання Мавра» стане його першою книжкою для дорослих після «Сатанинських віршів». Дуже багато залежить від того, як її сприймуть. Проте він відганяв від себе такі думки.

Його щоденне життя тепер було не настільки розбурханим,