Читати книгу - "Джозеф Антон"

як тоді, коли писав «Гаруна і море оповідок», однак дар глибокого зосередження повертався поволі. Під час написання «Гаруна» ним рухала дана Зафарові обіцянка написати книжку для дітей, незважаючи на всі переїзди й непевності. Тепер він мав, де жити, сидів у чудовому робочому кабінеті, проте був розсіяний. Він змушував себе повернутися до колишнього розпорядку. Він зранку вставав й одразу йшов до письмового стола, не приймаючи душу і не одягаючись, інколи навіть не чистячи зуби, й змушував себе там сидіти в піжамі, допоки не починав працювати. «Мистецтво писати, — казав Гемінґвей, — це мистецтво приставляти сідниці штанів до сидіння стільця». Сідай, — наказував він собі. — Не підводься. І повільно, дуже повільно його колишня сила повернулася. Світ відходив геть. Час завмирав. Він з радістю падав у глибочінь, де на нього чекали ненаписані книжки і, як ті коханки, вимагали від нього цілковитої відданости. Він знову став письменником.

Коли не писав роман, то переглядав старі й думав про нові оповідання для збірника під назвою «Схід, Захід», у якій кома говорила сама за себе. Він уже мав три «східні» й три «західні» оповідання, тож тепер працював над трьома оповідями про перетинання культур, що стануть останньою частиною цього збірника. Оповідання «Чеков і Зулу» було про індійських дипломатів, одержимих серіалом «Зоряний шлях» у часи після вбивства Індіри Ґанді, а його дружба із Салманом Гайдаром з Вищої індійської комісії дала йому багато поживи. «Гармонія сфер» була майже правдивою історією, що ґрунтувалася на самовбивстві його близького кембриджського друга Джеймі Вебба, який писав на окультні теми, страждав на гостру шизофренію і, зрештою, застрелився. Й найдовше оповідання «Залицяльник» усе ще писалося. В середині шістдесятих, коли його батьки переїхали з Бомбея до Кенсінґтона, вони взяли із собою на якийсь час його літню аю, себто няню,

Мері Менезес з Мангалора, аби вона доглядала за його найменшою сестричкою, якій тоді виповнилося тільки два рочки. Проте Мері так засумувала за домом, що її серце буквально розривалося від туги за рідним краєм. У неї ста-валися справжні серцеві напади, й зрештою вона повернулася до Індії. Коли повернулася додому, серцеві нездужання минулися, й вона почувалася цілком дужою. Дожила до понад ста років. Тож йому хотілося розповісти про те, що від розбитого серця можна померти у прямому розумінні цього слова. Він об’єднав історію Мері з оповіддю про східноєвропейського сторожа, якого він одного разу зустрів у рекламній агенції «Огілві й мама», вже літнього чоловіка, який ледь розмовляв англійською й страждав від наслідків інфаркту, проте настільки добре грав у шахи, що мало хто міг з ним позмагатися. У своєму оповіданні він змусив мовчазного шахіста і няню, що так тужила за домом, закохатися одне в одного.

Поліція надумала дещо розважити їх з Eлізабет. Відвезли їх до легендарного «Чорного музею» у Скотленд-Ярді, який зазвичай зачинений для загалу. В музеї підтримували низьку температуру, тож, увійшовши туди, він почав тремтіти. Куратор музею Джон Росс, доглядач цього химерного зібрання справжніх знарядь убивств й інших реліквій реальних злочинів, шкодував, що британській поліції вже не дозволено вбивати людей. Мабуть, його тривала близькість з цими інструментами смерти таки далася взнаки. У «Чорному музеї» було багато замаскованої зброї — парасолі-пістолі, кийки-пістолі, а також ножі, що стріляли кулями. Всі можливі види зброї з кримінальних романів і шпигунських фільмів лежали тут на столах, і кожен експонат колись убив чоловіка чи жінку. «Ми використовуємо все це для навчання молодих офіцерів, — сказав містер Росс. — Аби розуміли, що вогнепальною зброєю може стати будь-що». Тут була вогнепальна зброя Рут Eлліс, останньої жінки, повішеної в Англії за те, що вбила свого коханця Девіда Блейклі. Також вогнепальна зброя, за допомогою якої 1940 року у Кекстон-холі сикхський терорист Удгам Сінгг убив сера Майкла О’Дваєра, колишнього губернатора Пенджабу, щоб помститися за індійців, убитих під час Амритсарської бійні двадцять один рік тому 13 квітня 1919 року. А ще кухонна плита й ванна, які серійний вбивця Джон Реджінальд Крісті використовував для варіння й розчленування своїх жертв на Ріллінґтон-плейс, 10 у західному Лондоні. Тут також була посмертна маска Генріха Гіммлера.

Денніс Нільсен служив у поліції, сказав містер Росс, однак через рік його вигнали за гомосексуалізм. «Цього ми тепер не можемо зробити, правда ж? — розмірковував містер Росс. — Таки так, не можемо». У слоїку була пара людських рук, обрізаних по лікті. Вони належали британському вбивцеві, якого застрелили, коли він рятувався втечею в Німеччині. Скотленд-Ярд звернувся до німецьких колег з проханням надіслати їм відбитки пальців трупа, щоб вони формально змогли закрити справу. Натомість німці надіслали руки вбивці. «Ві брати дер відбитки, — сказав містер Росс, імітуючи німецький акцент.

— Зразок давнього німецького почуття гумору». Його -людину, яку намагалися вбити інші люди, запросили до світу вбивств, аби дещо показати. Зразок давнього британського почуття гумору, подумалося йому. Таки так.

Того вечора, коли побачене в «Чорному музеї» все ще стояло в нього перед очима, він у театрі «Роял корт» брав участь у вечорі пам’яті Ентоні Берджеса[197] разом з Джоном Волшом, Мелвіном Бреґґом, Д.Дж. Енрайтом і Лорною Сейдж. Він прочитав уривок з «Механічного апельсина», в якому Елекс і його «друґи[198]» напали на автора книжки під назвою «Механічний апельсин». Він багато розмірковував над тим, що Берджес називав «уль-транасильством» (також про насильство проти письменників); про шарм тероризму, про те, як похнюплені, розгублені юнаки раптом стають упевненими в собі, відчувають свою значимість. Сленг, придуманий Берджесом на основі російських слів, вказував на причетність до такого насильства, він уславлював насильство й анестезував огиду до нього; він став чудовою метафорою того, що робить насильство настільки «прикольним». Прочитати «Механічний апельсин» — це ліпше зрозуміти ворогів «Сатанинських віршів».

Він закінчив «Залицяльника», і збірник «Схід, Захід» було завершено. Він також закінчив частину «Прощального зітхання Мавра» «Поділений будинок», близько сорока тисяч слів. Нарешті він таки вийшов із цього письменницького застою. Заглибився в уявний світ. Його вже не було в Коччі. Тепер він бачив місто своєї юности, змушене взяти собі іншу назву, так само як і він. «Опівнічні діти» — це роман про Бомбей. Теперішній роман стане книжкою про похмурішу, зіпсутішу і жорстокішу місцину, побачену не очима дитинства, а схоплену проникливим поглядом повноліття. Роман буде про Мумбай.

Він розпочав судову тяжбу в Індії, щоб відсудити успадковану власність — літній дідів будинок у Солані, що в горах біля Шімли1, який незаконно