Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— Так, значить, ти все життя прожив у Лос-Анджелесі? — знову запитала Вікторія.

Кілька хвилин тому я дізнався про її дитинство і тепер усвідомив, що цими питаннями вона хотіла дізнатися про моє. Вікі хотіла впізнати мене. Страшенно приємне відчуття.

— Ні, я народився в Лондоні, — з усмішкою відповів я.

Цей факт потішив і розохотив її.

— Оце так! — із захопленням і здивуванням прошепотіла вона. — Там гарно? А де твій акцент? — Вікторія склала долоні під щокою, приготувавшись слухати.

У неї був такий милий вираз обличчя, що я був готовий розповісти все що завгодно, аби вона продовжувала дивитися на мене.

— Ми переїхали до Штатів, коли я був зовсім маленьким, тож практично нічого не пам'ятаю, а акцент не встиг прижитися. І чому всім дівчатам подобається британський акцент?

— Стривай, то, значить, ти британець, раз народився в Лондоні? — захоплено спитала Вікі, підвівшись на лікті.

Мене тішила її реакція, тому я тихо розсміявся. Зараз вона нагадувала маленьку зацікавлену дівчинку, у якої мільйон «чому» та «що».

— Фактично в мене подвійне громадянство, — усе ще посміюючись, поправив я її.

— Це неймовірно! — широко усміхаючись, прошепотіла Вікі, знову вкладаючись набік. — Я особисто знайома зі справжнім британцем.

— Вікторіє, від британця в мене лише громадянство. І як щодо акценту? Що в ньому такого?

— Якщо чесно, він здається мені незрозумілим, — швидко промовила вона, ніби це було чимось неважливим, а потім запитала: — А чому ти завжди використовуєш моє повне ім'я?

Мій сміх випарувався, залишивши на обличчі лагідну усмішку.

— Тому що мені подобається, як воно звучить. Вікі — це просто, а ось Вікторія дуже гарно і однозначно підходить тобі, — чесно відповів я, не відводячи очей.

— Мене завжди так називала тільки мама, — ледь чутно озвалася вона.

Я не знав, що на це сказати, але глибоко в душі мені стало приємно, адже так її називала лише найближча та найдорожча людина.

— Якщо ти не проти, я включу Feverkin, — прошепотіла Вікторія, простягаючи мені правий навушник. — Останній альбом неймовірно атмосферний та чуттєвий, називається...

— Calendar Project, — я закінчив замість неї.

— Ти чув? — радісно і здивовано запитала Вікі, піднявшись на лікті.

— Неймовірно атмосферний і чуттєвий це точно. Я хотів би писати щось хоч трохи подібне до музики з цього альбому, — відкинувшись на спину, відповів я.

Вікторія нависала наді мною, дивлячись зверху вниз із цікавістю, а я дивився на неї і, здається, закохувався сильніше.

— Вгадай, яка композиція моя улюблена? — спитала вона, підсуваючись до мене.

— October? — припустив я, а побачивши усмішку Вікторії, зрозумів, що вгадав.

У навушниках розлилася приємна музика, викликаючи мурашки по шкірі. Вікі ще присунулася і перекинула одну ногу через мою. Від такої близькості моє й так напружене тіло відчуло нову хвилю збудження. Я взяв Вікторію за талію, не даючи повністю лягти зверху, щоб не збентежити своїми проблемами з контролем. На її обличчі відразу з'явилася зніяковіла усмішка, але вона не відхилилася.

— Т-с-с, я доросла дівчинка, Джоне, — прошепотіла Вікі, приклавши вказівний палець до мого рота.

Розімкнувши губи, я випустив тихе зітхання. Мої руки розслабилися, охоплюючи талію в кільце, і я відчув тиск стегна Вікторії нижче живота. Бог ти мій, як же приємно це було. Я й уявити не міг, що простий дотик здатний геть-чисто знести дах. Мій мимовільний стогін потонув у нашому поцілунку.

На цей раз Вікі сама припала до моїх губ. Спочатку це були боязкі торкання, але як тільки я відчув, що її рот розімкнувся, то одразу ж сковзнув язиком усередину, поглиблюючи поцілунок. Почуття блаженства наче пустили мені внутрішньовенно. Я міцніше притиснув Вікі до себе, тим самим посиливши тиск унизу живота. Наші язики спліталися, роз'єднувалися, а потім знову пестили один одного, відправляючи нас за межу чуттєвості. Повністю занурившись у відчуття, я загубився між реальністю та вигадкою. Мені здавалося, що я сплю, але хіба ж усе це було можливим уві сні?

Мелодія стала затихати, сповіщаючи про швидке закінчення. Так і наш поцілунок поступово перейшов у повільний та ніжний. А коли в навушниках запанувала тиша, Вікторія востаннє припала до моїх губ, а потім трохи відхилилася й подивилася в очі.

— Тепер ця пісня відчувається для мене зовсім інакше, — прошепотів я, не випускаючи Вікі з обіймів.

— Для мене теж, — відповіла вона, поклавши голову мені на груди і влаштовуючись під боком. — Залишилося разом зустріти світанок.

У навушниках почулися тихі звуки гітари, а потім полився ніжний спів саксофону, що супроводжувався клавішними. Ще вчора я засинав під композицію February, думаючи про Вікторію і сумніваючись, що почуття взаємні. А тепер, міцно обіймаючи її, я слухав ту саму пісню зі щасливою усмішкою на обличчі.

Цікаво, адже кожен важливий момент нашого життя, поганий чи хороший, завжди супроводжується музикою. Мені ж пощастило не лише з виконавцем, а й і з моментом.