Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

стосунки цілком свідомо, бо знала, що її шлюб з його батьком завершився, про що вони дійшли обопільної згоди за півроку до того, звільнивши себе від клятви, яку дали один одному в 1944 році, і обговорювати їм було вже нічого окрім формальностей офіційного розлучення та як пояснити Арчі, чому вони почали спати окремо один від одного. Однак становище Дена було значно важчим, оскільки у нього з Ліз не було фінальної розмови, вони й досі були одруженні, і будуть одружені завжди, як він боявся, бо не наважувався кинути її після двадцяти років непростого, суперечливого, але не такого вже й невдалого шлюбу, тому, на відміну від Фергюсонового батька, батько Джима та Емі страждав від почуття провини за свою подружню невірність. А потім з’явилося іще одне почуття провини, цього разу за них обох, ядуче, всепоглинаюче почуття провини за Лізин рак, за ті численні моменти, коли вони удвох з Розою мріяли про ті щасливі часи, коли Ден розлучиться з Ліз, а тепер, коли боги зібралися прибрати Лізу з їхнього шляху, оті щасливі часи, про які вони мріяли, але не насмілювалися сказати вголос, перетворилися на щось надзвичайно огидне й лихе, найгірше, що кожен з них міг припустити, бо хіба ж можна було позбутися відчуття, що саме їхні думки й підштовхували оту нещасну хвору жінку до могили?

Оце і все, про що дізнався тоді п’ятнадцятирічний Фергюсон – що місіс Шнайдерман невдовзі помре, – тож коли пізнього недільного вечора Емі зателефонувала йому три дні потому, як матір попередила його про лихо, яке спіткало родину Шнайдерман, він вже був готовий до Еминих сліз і промимрив більш-менш зв’язні фрази у відповідь на ті страшні речі, які вона розповідала йому по телефону: що в суботу й неділю вона ходила до шпиталю, де в морфіновому напівзабутті, перелякана й безпорадна, лежала її матір, у якої біль то посилювався, то послаблювався, інколи після чергового посилення наставало повільне занурення в подібний до ступору сон, а її обличчя стало таким кістлявим та сірим, що вона вже була «не схожа на саму себе», матір лежала самотньо у ліжку, а її гниючі випалені нутрощі невмолимо умертвляли її. Навіщо ж батько збрехав, простогнала Емі, навіщо приховав це від неї та Джима, вигадавши оту ідіотську історію про материну поїздку до Чикаго в гості до бабусі Ліл, який жах, що він це зробив, і який жах, що вона думала купити чорну губну помаду, аби подражнити матір, а її, виявляється, саме в той момент забирали до шпиталю, і їй тепер за це страшенно соромно, їй тепер соромно за багато інших своїх вчинків. Фергюсон заспокоював Емі як міг, і додав, що її батько вчинив правильно, що дочекався приїзду Джима з коледжу, щоби повідомити їм про материну хворобу одночасно. Фергюсон сказав також, що Емі завжди може розраховувати на його підтримку, тож якщо їй знадобиться плече, на якому можна було б поплакати, то йому хотілося б, щоби це було його плече.

Місіс Шнайдерман протрималася іще чотири тижні, і наприкінці червня, якраз під кінець навчального року, Фергюсон опинився вже на других похоронах за останні одинадцять місяців – то була менша й тихіша церемонія у порівнянні з роздираючим душу похованням Арті Федермана на ній не було неконтрольованих вибухів емоцій, криків та ридань, а були безмовність та шок, стримане прощання з жінкою, яка померла на ранок свого сорок першого дня народження, і Фергюсон, слухаючи, як рабин Принц промовляє традиційні молитви і традиційні фрази, озирнувся довкола й помітив, що плакали лише ті нечисленні присутні, які не були близькими родичами Шнайдерманів, серед них – його матір, котра проплакала всю поминальну службу, але з рідних не плакав навіть Джим. Він просто сидів, взявши Емі за руку й втупившись в підлогу, а опісля, в перерві між службою та поїздкою до цвинтаря, Фергюсон був дуже зворушений, коли його ридаюча матір міцно обхопила руками ридаючого Дена Шнайдермана й надовго повисла на ньому, він мало усвідомлював реальне значення отих обіймів і чому вони так затягнулися, а потім Фергюсон і сам обхопив руками заплакану, з розпухлими очима, Емі, яка протягом останнього місяця плакала на його плечі незчисленну кількість разів. Через те, що йому було шкодá її і через те, що йому було приємно тримати в своїх руках її тіло, Фергюсон вирішив, що повинен і навіть мусить негайно в неї закохатися. Її становище стало тепер таким непевним, що Емі потребувала від нього чогось більшого за просто дружбу, дечого більшого, аніж рутинні приятельські стосунки типу «друзяка Арчі та друзяка Емі», які вони протягом кількох років довели до досконалості, але Фергюсон так і не зміг сказати Емі про цю раптову зміну свого ставлення до неї, бо протягом наступних двох місяців жодного разу її не бачив. Після похорон матері батько дозволив їй пропустити останні чотири дні навчального року, а на п’ятий день, котрий став випускним для їхнього дев’ятого класу, троє Шнайдерманів вирушили на все літо в подорож до Англії, Франції та Італії, і матір Фергюсона визнала цю подорож прекрасною ідеєю, найкращим зіллям з усіх можливих для їхньої родини, яка зазнала так багато негараздів.

В той день, коли у Фергюсона був випускний, його батько мав бути на роботі, тому його матір прийшла на церемонію одна. Опісля вони поїхали з нею до Саут-Орандж-Віллидж і зупинилися пообідати в ресторані Грюнінга, де вони ласували чудовими гамбургерами в ті роки, коли заміський клуб «Голуба долина» іще не встиг зруйнувати їхнього звичного недільного ритуалу, і перші кілька хвилин після того, як вони вмостилися за столиком з тильного боку, були присвячені обговоренню планів Фергюсона на літо, до яких входила робота в батьковому магазині в Лівінгстоні (багатопрофільна й мінімально оплачувана посада, на якій йому доведеться виконувати такі завдання, як миття підлоги, витирання екранів телевізорів у демонстраційній кімнаті, а також монтаж кондиціонерів повітря разом з кур’єром Джо Бентлі), дві баскетбольні гри на відкритому майданчику щотижня, а також максимально можлива кількість годин за робочим столом: у нього виникли ідеї щодо двох-трьох нових оповідань і він сподівається закінчити їх до початку учбового року. Не кажучи вже про книги, ясна річ, про ті десятки книг, які йому хотілося б прочитати, а в той вільний час, який у нього лишатиметься, він писатиме Емі стільки листів, скільки зможе, і сподівається, що вони застануть її на тій адресі, на яку він їх надсилатиме.

Матір вислухала його, кивнула головою, посміхнулася