Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ще й як! — розвивав свою думку Фред. — От він захопив нас зненацька своїм тактичним вискоком. Я абсолютно визнаю за ним цей здобуток. Але ж наступна частина буде та, де йому доведеться фактично консолідувати владу й утримати її. А це вже не тактика. Це є стратегія, і я не добачаю нічого в ньому такого, що змусило б мене подумати, ніби він здатен оцим-о покермувати.

— А я добачаю.

Фред помахав так рукою, ніби розганяв дим від уявної Голденової цигарки.

— Він грає в короткочасну гру. Так, його ставки наразі високі й, либонь, іще протримаються якусь часину. Але він став на воротях, затуляє ту браму. І мета всього цього — зупинити людей, щоб не виїздили та не засновували колоній. Але вже ж розпалився апетит людства до нових світів. Он Сміт не зміг зупинити депопуляцію Марса. Й Авасарала не зуміла накласти гальма на цей процес, хоча Бог бачить, як вона старалася. Марко Інарос гадає, що він утне це, приставивши рушниці-гармати людству до грудей. Але навряд чи це спрацює. Хіба ненадовго. А ще ж він не тямить, що таке крихкість.

— Маєш на увазі крихкість земну?

— Атож, — сказав Фред. — Бути поясанином — це сліпа пляма. Раз по раз переконувався я в цьому протягом кількох останніх десятиліть. Там панує віра в технологію. В ідею утримування штучної екосистеми. Ми й справді навчилися вирощувати городину на Ганімеді, й це навело їх на думку, ніби цим людство й звільнилося від зв’язків із Землею. Вони й думати не хочуть про те, скільки праці нам довелося вкласти, аби виростити там якесь зерно. Ті величезні дзеркала, покликані концентрувати сонячну енергію, ті вкрай потрібні генетичні модифікації рослин. А той процес, коли ми вчились, як створювати родючий ґрунт із субстрату, грибних волокон та освітлення повним спектром. І зупинити все те, розладнати всю складність життя на Землі. А що ті нові світи... ну, мені не треба розказувати тобі, які не такі гостинні вони є, порівняно з тим, що показують у ящику. Хай-но з’ясується, що геть не з того боку він підійшов...

— Ну, не так-то вже й не з того, — урвав його Голден. — Так, звісно, не продумав він як слід екологічної частини свого задуму, але щодо Поясу, то він не помилився. Ти глянь на всіх тих людей, що підняли ставки й помчали до кілець. От Ілус, чи воно Нова Земля, чи кат його зна що? Це ж жахлива, жахлива планета, а якісь люди й поселилися тамечки. Всі ці колоністські кораблі, що покидають Марс, аби тераформувати яке-небудь місце, де вже й так є і повітря, й магнітосфера? Поміж цих людей є чимало розумних, багато розумняк. І навіть нині, ось зараз цей натиск охочих вирватися з земних обіймів такий великий, що, як ти кажеш, де там цьому хлопові його стримати. Такого він і не сподівається, та й не готовий до цього. Це означає, що він, мабуть, приречений на невдачу. Але це ще не робить його поганим хлопом. Нам треба зганьбити його.

— Гадаєш, я цього не знаю? — сказав Фред. — Те, що я робив зі станцією Медіна, мало б...

— Мало б зробити з неї вигідне місце для людей, що мешкають на Медіні. А дослідники астероїдів? А водовози? Ті команди, що ледве податки сплачують? От до них і промовляє Марко, й він має слушність, бо ж ніхто в світі не рахується з ними. Навіть ти. Дивляться вони у майбутнє та й бачать, що нікому вони вже не потрібні. Все, чим вони займаються, було б куди легше робити в умовах гравітаційного колодязя, — але як їм туди дістатися? Нам треба створити якесь таке майбутнє, де було б і для них місце. Бо якщо ми цього не зробимо, їм буквально нíчого буде втрачати. І все це вже й зникло.

Тут забриніла система, й мікрофони донесли Маврин голос.

— Капітане Голдене?

— Я вас слухаю, — відгукнувся Голден, усе ще не відриваючи погляду від Фредового сердито скривленого обличчя. — А що, хіба це ваша зміна, пані Патель?

— Та я не на зміні. Але не спиться мені, то я й проглядаю деяку діаг­ностику. А капітан Фостер сказав, що ви просили пильно стежити, чи не зміниться становище зі «Смугачем» та його переслідувачами.

Голденів рот ураз наповнився металевим присмаком страху.

— А що там діється?

— Ми отримуємо повідомлення, що кораблі Вільного флоту урвали своє переслідування. Оонівським силам треба ще пів дня, щоб долетіти, але є така думка, що судна Вільного флоту намагаються уникнути будь-якої масштабної сутички.

— А що «Пелла»? — спитав Голден.

— Вона з Вільним флотом, але коли вони змінили курс, від їхнього угруповання відокремився якийсь цивільний корабель і пішов іншим шляхом. У нього сильна інерція, але, якщо він не змінить профілю свого прискорення, то, схоже, вийде на такий курс, який виведе його на відстань у мільйон кеме від нас.

— Це не випадково, — сказав Фред.

— Невипадково, — погодилася Мавра. — Зареєстроване це судно як «Чецемока», й воно зациклено передає одне й те саме повідомлення. Ось послухайте!

Голденові пальці так міцно зціпилися в кулаки, аж кісточки заболіли. Зусилям волі він розчепив кулаки. Голос Наомі залунав на всю оперативну палубу. І це було так, мов ти мав от-от зомліти від зневоднення, а тут тобі вручили склянку води. Попри страхітливий його зміст, Голден, однак, відчував, як кожен склад тих скупих її слів мовби розв’язує тугі його вузли. Коли повідомлення відзвучало, Голден упав навзнак на крісло-колиску, знесилений, мов викручена шмата. Так, вона в біді, але вони цілком могли біді тій зарадити. Вона поверталася назад, до нього.

— Дякую вам, пані Патель! — випалив Голден. — Я такий вдячний вам, що віддаю все моє добро. Не до нього тепер мені.

— З кавоваркою включно?

— Ну, майже все моє добро віддаю.

Коли ж заговорив Фред, голос його був різкий. Гострий. Без полегшення.

— Пані Патель, а які кораблі допомоги є поблизу?

— Транспондерні дані нічого не показують. Внутрішню систему вимкнено майже всю. Наказ ООН.

Голден ліг набік і викликав Мфуме на зв’язок. Із консолі так і ревнула музика. Завдяки ще й змішуванню з іншими звуками, що проникали в оперативку, цим палуба аж немовби розширилася, побільшала.

— Мфуме! — гаркнув Голден. А тоді, ще за кілька секунд: — Пане