Читати книгу - "Людолови. Том 2"

І марно астрономи і ворожбити з мечеті Селіміє[307] і з обсерваторії Саад-ед-Діна по той бік майдану Топ-Хане наказували й радили падишахові залишитися в Стамбулі. Осман уперто стояв на своєму.

Тоді зібралися візири з усіма іншими вельможами Стамбула від дефтердара і нішанджі до кадіаскера[308] та реїс-ефенді[309] разом з шейх-уль-Ісламом і муяті. Всі, як один, говорили, що похід у далекий і холодний Ляхистан небезпечний і небажаний тому, що коротке літо в Ляхистані і три чверті року триває там пекучий холод, згубний для війська з південних країв. А до того ж не годиться падишахові вирушати з Стамбула і лишати країну без свого мудрого всевидющого ока, бо серце всесвіту мусить стояти, як сонце, посеред небесної бані і на всі боки вилучати проміння своє.

І знов ніщо не похитнуло упертості молодого падишаха. Один лише великий візир Алі-Баша, так званий Гюзельдже, тобто красунь, підтримував войовничий дух падишахів і все нашіптував йому, що час шукати слави Тимура і Чінгіс-хана і покарати Ляхистан за зраду, бо ще Мурад, дід Османів, проголосив себе протектором і заступником Ляхистану, підніс на трон його свого прибічника — Стефана Баторія і наклав на Ляхистан данину-харач на користь кримського хана, а тому Ляхистан став таким же васалом Стамбула, як Молдавщина, Волощина та Трансільванія. А тепер Ляхистан ухиляється від сплати харачу і не приборкує козаків, отже, він постає проти свого володаря і ласкавця, і треба його розчавити, знищити, стерти з землі.

Слова Алі-баші падали на добрий грунт. Осман глузував з прикмет і порад і стягував військо з усіх кінців своєї держави, і в сьомий день місяця джумажиль-ахира[310] наказав нап'ясти свій намет на майдані Дауд-баша за муром Стамбула, а через дванадцять днів вирушив у похід.

Алі-Баша недурно роздмухував войовничий настрій султана. Він розумів, що лише війна на деякий час злютує кров'ю нетривку державу Османа.

Надмірні податки довели населення до жахливих злиднів і здичавіння. Сірія і Мала Азія вже двадцять років кипіли у полум'ї невпинних повстань, і населення їх не скорялося падишахові. Марні були найжахливіші страти, тому що тубільці або гинули зі зброєю в руках, — відстоюючи свою волю, або тікали у гори і безкраї пустині, де тільки леви і скорпіони жили біля колодязів і джерел.

По містах беглер-беї, валі та сардари змінялися зі швидкістю днів на схилі людського життя, і кожен новопризначений, купивши в сералі посаду, починав продавати посади підлеглих собі урядовців, а вони дерли з тубільців останнє, щоб якнайшвидше повернути витрати на своє призначення. Навіть яничарські гідності та бойові винагороди купувалися й продавалися, наче кавуни або дині з баштана, і тому, що яничари були звільнені від будь-яких мит і податків, покупців знаходилося на них багато. На випадок війни такі фальшиві яничари виставляли замість себе наймита або давали сераскерові[311] хабара, тому сераскери збирали значно більше грошей, ніж воїнів, а знесилені здирством люди бралися до зброї й вимагали страти своїх катів або забивали їх, щоб через деякий час загинути під ятаганами карних загонів.

І тоді ще нижче хилилися беззахисні голови, а ватажки повстань або гинули по катівнях, або деякі з них продавалися урядові і за покору діставали вигідну посаду і з визволителів перетворювалися на таких же здирців, як ті, з якими весь час воювали.

Але не всі ватажки продавалися урядові. З багатьох провінцій Стамбул роками не діставав ані парички податків. А Осман вимагав і вимагав грошей. І в вимогах своїх спирався на спагі та яничарів.

Проте й вони ставали непевною підтримкою. Через знецінення монети та через дорожнечу яничари почали крамарювати і головним чином довозити кіпрське вино. Незабаром усе узбережжя Босфору і околиці Адріанопольської брами вкрилися їх тавернами і остеріями, де можна було випити і попоїсти, пограти у кості і в карти, до непритомності накуритися опіуму або годинами смоктати каву і наргіле під співи дзвінкоголосого ашуга або під барвисті оповідання єгипетського казкаря.

Довго не звертав на це уваги Осман, але після страти Мохаммед-хана вдача його різко змінилася. Він став відлюдний і мовчазний, уникав товариства і розваг. Годинами блукав він палацовими садами або тижнями полював у скутарійських та румелійських лісах на вовків і вепрів, навіть не гребував дрібною дичиною. І, повернувшись до Стамбула, замикався в Біюк-сараї і махав рукою на всі справи, і тоді лише муфті та дервіші мали до нього вільний доступ.

Вони тлумачили йому, що все лихо походить від розладу й падіння побожності й звичаю. І Осман підпадав під їх вплив, видавав суворі закони проти розкоші і навіть скарав на смерть п'ятнадцятьох вільнодумців за те, що вони вивели своїх жінок з-за грат гарему і дозволили їм скинути фередже. Він почав будувати мечеті і дарував їм багатющі вакуфи, і палко повстав проти кави і тютюну, вина і опіуму, що за виразом кращих поетів, стали чотирма кутами дивана насолод, а за виразом фанатиків-дервішів — чотирма стовпами намету похоті й гріха і чотирма слугами шайтана.

Яничари обурились на падишаха, а Осман грав з вогнем і жорстоко карав їх за розпусту. Часто переодягався він звичайним горожанином. З двома-трьома агами обходив вночі Стамбул та околиці, одвідував гральні притулки й таверни, будинки розпусти й дешеві грецькі їдальні, де гостро пахло пряними підливами, плациндами і свіжою рибою, смаженою на оливковій олії, і пізнавав серед хазяїв і одвідувачів яничарів та спагі, які, за наказом, мусили бути після заходу сонця в казармах. І вранці сипалися на них найжорстокіші кари за пиятику і за порушення дисципліни.

Тоді яничари остаточно відступили від падишаха і навіть не приховували своєї ворожнечі до нього. Одного разу проїжджав він Босфором. П'яні яничари пізнали його з тераси таверни на узбережжі і здалеку показували йому свої чарки, вигукуючи щось образливе. Осман оскаженів і наказав відрубати їм голови.

Яничари притаїли лють, але при кожній нагоді намагалися показати падишахові свою силу і потроху стали карою й бичем Царгорода. Як тільки затримували їм сплату грошей або видавали їм платню неповноцінною монетою, вони відмовлялися від чорби і хліба і вимагали голів візирів і своїх агів, дійсних чи то уявних винуватців несплати. А коли баші і візири приходили умовляти