Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Осман тремтів від люті, скликав диван, надсилав до бунтівників великого муфті Есаада, але навіть біла чалма з золотими смужками втрачала владу над розбурханою стихією, і вони зустрічали шейх-уль-Іслама лайкою і загрозами побити його і навіть падишаха, якщо він сунеться до них у казарми.

Тоді Алі-баша удавався до останнього засобу і скликав булюків та спагі на допомогу.

Спагі давно ворогували з яничарами. Вони смертельно заздрили яничарським привілеям і охоче йшли приборкувати їх, звичайно, захороші гроші, але коли і їм почали затримувати платню і сплачувати грішми, легкими, як лист з мигдалевого дерева, і дешевими, як краплина нічної роси, вони зрозуміли, що яничари мають рацію, і, замість приборкування їх, ладні були з'єднатися з ними.

Повстання було придушене, але Алі-баша зрозумів, що треба за всяку ціну винищити у війську бунтарський дух, і наказав найнепокірливішим загонам вирушити до Едрене[312]. Яничари відмовилися виконати наказ, хоча причина для цього була важлива і невигадана: треба було приборкати повсталих албанців і босняків.

Тоді зрозумів Алі-баша, що лише війна врятує Стамбул від внутрішньої пожежі, і розпочав доводити султанові кончу потребу походу.

Польські дипломати швидко довідалися про його наміри і почали різними засобами добиватися зміни настроїв у Біюк-сараї, але всі їх зусилля розбивалися, як об кам’яний мур, об непохитну позицію Алі-баші. Він або зовсім не доповідав падишахові про різні кроки і пропозиції Ляхистану, або розповідав про них, як доказ того, що Варшава тремтить перед загрозою війни, бо нема в неї ані війська, ані коштів для боротьби, а тому перемога над нею цілком забезпечена і без великих втрат вкриє державу Османів і його самого всесвітньою славою. Осман п'янів від слів Алі-баші, і гнівна зморшка залягала йому поміж брів, коли хтось з вельмож наважувався натякнути на небезпеку такої боротьби. І вельможі замовкали і полотніли, як засуджені на страту.

Військо виступило вранці, коли шляхи оксамитово воложні від нічної роси, коли датури згортають на день свої кунгани-квіти і тонко й ніжно пахтить морем, а прохололі й відсвіжені за ніч береги тануть і мліють у блакитних серпанках.

Виряджальна молитва тривала довго, Шейх-уль-Іслам і сорок два муфті благали всемогутнього аллаха дарувати перемогу і славу Османові і всім воїнам його, бо газават, священна боротьба з гяурами, ширить мечем віру й закон Мохаммедів. Потім лунко й пронизливо засурмила сурма, і першими рушили яничари трьох вогнищ, що постійно стоять у Стамбулі з розвіяними у повітрі султанськими бунчуками і зеленим прапором Мохаммеда. Перед яничарами крутилися дзигами дервіші і мало не потрапляли під коні тисячоначальників та їх агів. Вони несли й підкидали картонні гармати, сокирки і келепи або тягли на ланцюгах своїх же дервішів у ведмежих шкурах і машкарах.

— Гу! Гу! — лунко вигукували вони й кололи себе ножами і кинджалами, в нестямі фанатичного екстазу знову кpyтилися дзигами і розвівали у повітрі розкуйовджені бороди і халати.

За яничарами йшов загін малоазійської кінноти на розкішних конях, потім араби і бедуїни в білих бурнусах і таких же чалмах, спaгi, булюки і велетні-солахи, зібрані з усіх кутків Оттомaнcької держави.

І за ними рушив у дохід сам падишах в білому оксамитовому каптані на золотій кольчузі і сніжно-білій чалмі, перехоплений двома егретами з пір'я білої чаплі, які мали право носити тільки султани і хани османської крові.

За падишахом, стримуючи баских сніжно-білих коней, мчали баші і аги, візири та інші вельможі, командувачі туманів[313] та тисяч або цілих племен — від забарно-спокійних феллахів[314] до чорно-коричньових друзів, нубійців та арабів, від сірійців і албанців, болгарських гайдуків та греків в газових спідничках і вишитих золотом безрукавках до струнких чорногорців, черкесів і босняків.

Гущавина списів і бунчуків, прапорів та корогов зибучим гаєм линула на північ, як кригоплав, як вулканічна лава.

З усіх боків стояли юрби цікавих і родичів, що відряджали воїнів у похід. Молитви, сльози, зітхання й прощальні вигуки змішувалися з лункою командою, ревом верблюдiв, іржанням коней, тупотінням ніг і копит, з військовою музикою і вигуками дервішів.

На роздоріжжі зібралися цехи з прапорами і ознаками свого ремества, — виснажені і запорошені курявою, бо вже три дні невпинно ходили вони стамбульськими вулицями з войовничими й патріотичними вигуками. Вони втомлено вимахували руками і охриплими голосами посилали загрози і прокльони Ляхистанові і лише де-не-де запалювалися справжньою живою цікавістю і здивуванням, коли проходив повз них темно-сірий велетень слон з важкою мортирою на спині або загони вчорашніх повстанців з Сірії і найдальших кутків Малої Азії, приваблені обіцянкою прощення і навіть винагороди за священну війну.

І дійсно, чудернацькі були ті загони. Після струнких яничарських шерег і могутньої зибіні кіннотників-спагі вони задавалися чи то мандрівними штукарями, чи то ордою доби великого переселення народів. Одні з них ішли або їхали верхи, напівголі, обвішані амулетами і талісманами, строкаті від барвистого татуювання або візерунків, наведених фарбами на засмаглі й кістляві тіла. Інші мали довге волосся, розкидане по спині і плечах, і, замість зброї, велику палицю, наче голоблю, викручену з гарби, на якій теліпалися строкаті стрічки. Верблюжі кістки «на щастя» гойдалися біля їх стремен, звірячі шкури та пір'я прикрашували їх спини і голови. Ішли вони до Стамбула і, позначаючи свою путь грабунками і душогубствами, прийшли до султанського війська такими ж фантастично чудернацькими дикунами, якими були в рідних пустинях і рідних горах.

А війську ніби й не було кінця. Йшли піші й кінні, їхали ослами, одногорбими і двогорбими верблюдами, мулами і навіть буйволами. У глядачів йшла обертом голова від цього безкрайого струмування облич та озброєнь, рогатих і безрогих морд, від команди, войовничих співів і вигуків, барабанів і бубнів, пронизливих сурм і рогів, і тупотіння мільйона ніг і копит, що розтерли на дрібний порох шляхову землю, яка тепер підіймалася у повітрі сіро-жовтою хмарою куряви, сушила горла, очі, вуста.

Давно знеслося пекуче сонце у зеніт. Давно тіні втиснулися і заховалися від нього у найглибші щілини, під дахи і гратчасті балкони. Давно південна спека випила світанкову свіжість, і безхмарний день весняного місяця дмумажиль-ахира звернув із півдня на захід. А військо все йшло і йшло у гуркоті гарб і гармат, у ревінні верблюдів і тупотінні коней, муканні буйволів та волів. Коли ось раптом день став тьмянішати. Здригнулося військо, і всі голови підвелися до неба.

Сонце швидко згасало. Коли глянути крізь муслін чалми або жіночий прозорий серпанок,