Читати книгу - "Замкнене коло"

Мирослава перестала реготати так само зненацька, як і почала.

– Ні до якого лікаря я не піду, – кинула вона зле.

– Знову будеш до знемоги бігати містом?

– Уяви собі, що так. Дякую за вечерю.

– Випий склянку теплого молока, я туди добавив меду. Моя мати так готувала татові, коли той погано спав.

– Не хочу, – сказала, як відрубала. Повернулася та пішла, ніякого «добраніч».

До лікарні Мирослава все-таки потрапила. Наступного дня вона в електричці знепритомніла. Хтось викликав «швидку», й її відвезли до лікарні. Добре, що у неї при собі був паспорт і записник з телефонними номерами. Чергова медсестра приймального покою викликала Андрія. Мирославу направили не до терапевтичного відділення, як планували, а до психіатрії. Андрій розповів лікареві про зміни в поведінці Мирослави. Лікар сказав, що Мирослава дійсно хвора, не проминувши дорікнути, що жінку слід було доставити раніше, не чекаючи на критичний стан.

…Коли Мирослава розплющила очі, то не одразу зрозуміла, де вона є. Незнайоме приміщення. Білі стіни. Біла потріскана стеля, схожа на географічну мапу. Біля ліжка тумбочка. Вікна без фіранок, але заґратовані. Є ще одне ліжко, на якому, закутавшись майже по самі вуха, спить якась жіночка. Мирослава зрозуміла: вона в лікарні. Вона напружила мозок, згадуючи останні події. Вона сіла в ту саму електричку, що й бабця у білій хустині. Більше нічого не пам’ятала.

Мирослава підвелася з ліжка, повільно підійшла до вікна. Здається, це був перший поверх, але на високому фундаменті. За вікном – невеличкий скверик, де під розлогими яблунями, які були схожі на гігантські парасолі, одиноко примостилися дві дерев’яні лавки. Все тіло здавалося заважким, у голові щось шуміло та гуло, ноги були ніби ватяні. А ще дуже хотілося пити. Мирослава облизала язиком пошерхлі губи. Тягнучи важкі ноги, вона підійшла до дверей, смикнула за ручку. Вони були замкнені. Мирослава затарабанила кулаком у двері, забувши про сусідку.

– Не грюкай, – сказала жінка під ковдрою. – Прив’яжуть до ліжка, тоді будеш ревти як корова.

– Але ж я хочу пити!

– Візьми у мене на тумбочці в чашці воду, – запропонувала жінка.

– Я не хочу пити з чужої чашки.

– То натисни червону кнопку коло свого ліжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли їх турбують без потреби.

– Але у мене є потреба – мені дошкуляє спрага.

– То натисни, тобі принесуть «Боржомі», – гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.

Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.

– Тут є вода та харчі, – лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. – У вас красивий та уважний чоловік.

– Сама знаю, – в тон їй відповіла Мирослава.

Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рух – і на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?

Коли принесли їжу, Мирослава з’їла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.

Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.

– Як ти почуваєшся? – запитав він, примощуючись на край ліжка.

– Дякую, добре.

– Ти вечеряла?

– Так, – відказала вона, вже не пам’ятаючи, що їла. – Не переймайся, у мене все добре.

Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.

– Йди на роботу, бо спізнишся.

– У мене ще є час.

– Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.

– То від пігулок спати хочеться, – встряла у розмову її сусідка по палаті.

Андрій пішов, але тут до Мирослави причепилася сусідка.

– Мене звуть Таня. А тебе? – запитала вона, ходячи ніби маятник по палаті.

– Мирослава, – неохоче, заради пристойності, відповіла Мирослава.

– Таке ім’я, що одразу не запам’ятаєш, – сказала Таня. – У тебе є ручка і клаптик паперу.

– Навіщо вони тобі?

– Запишу твоє ім’я та прізвище. А ще краще номер твого телефону.

– А номер навіщо?

– Коли мене звідси випишуть, я буду тобі телефонувати. Мене повинні незабаром відпустити додому.

– Скільки часу ти вже лікуєшся?

– Чотири місяці. А минулого разу я тут лежала п’ять місяців і три дні!

П’ять місяців?! Ні, Мирослава на таке не згодна. Їй не можна залишатися тут так довго. Завтра прийде на обхід лікар, і Мирослава попрохає його давати їй сильнодіючі ліки, щоб за тиждень-два повернутися додому.

– Так є у тебе ручка й папірець? – вивів її з задуму голос Тані.

– Подивися в тумбочці, що там є.

– Овва! Тут у тебе такий красивий виноград! – з дитячим захопленням скрикнула Таня. – Ти мене почастуєш?

– Бери, що хочеш, – сказала Мирослава стомлено та додала: – Тільки, будь ласка, не маяч перед очима.

Мирослава повернулася обличчям до стіни й не помітила, коли заснула. Вона відмовилася від вечері, прийняла ліки та знову заснула.

Мирослава прокинулася вночі. Її сусідка монотонно, з однаковою періодичністю видавала «хррр-фуу». Мирослава подумала, що проспала півдня, а тепер буде страждати на безсоння. Вона тихенько підвелася з ліжка, пройшлася по палаті. У вікно лив своє сріблясте сяйво круглолиций місяць. Мирослава згадала, як бабуся завжди їй радила довго не дивитися на місяць. Але він був такий великий, з рожевими відтінками, суворий і холодний серед міріад миготливих зірок! Жінка підійшла до вікна та замилувалася нічним небом, яке перерізав Молочний Шлях, ніби великий шматок пирога. Парасольки яблуневого гілля зараз стали темними й кидали на землю чорну тінь.

Мирослава потяглася рукою, щоб ширше відкрити кватирку, та завмерла. Знадвору долинало сюрчання цвіркунів і тихеньке схлипування. Мирослава заклякла в одній позі та затамувала подих, вслухаючись у дивний звук. Сумнівів не було: за вікном хтось тихесенько й жалібно плакав. І тут жінка помітила на лавці під яблунею маленьку, схилену постать у білій хустині. Це була та сама старенька! Мирославі від хвилювання запаморочилось у голові, а в грудях шалено закалатало серце. Вона щосили затарабанила у вікно.

– Бабусю! –