Читати книгу - "Замкнене коло"

– Що?! Що трапилося?! – зіскочила з ліжка перелякана Таня. – Ти зовсім здуріла чи що? – запитала вона невдоволеним сонним голосом.

– Дивись, дивись, там до мене прийшли!

– Твої родичі теж такі дурні, як і ти? – позіхнула Таня, натискаючи червону кнопку біля свого ліжка.

Майже одночасно клацнув у дверях замок і зайшла медсестра і черговий лікар.

– Чому не спимо? – запитав лікар.

– До мене прийшла бабуся! – зі сльозами радощів на очах відповіла Мирослава. – Випустіть мене до неї.

– Час побачень буде завтра вранці та ввечері, – сказав лікар.

– Але ж вона мене знайшла! – збуджено говорила Мирослава.

– Вона здалека приїхала?

– Напевно!

– Ви не знаєте, де вона живе? – поцікавився лікар.

– Живе? Взагалі, я думала, що вона померла…

– Де ваша родичка?

– Ось там! Бачите… – почала Мирослава й поглянула у вікно. – Ось бачите, її вже нема! – Жінка почала плакати. – Це ви у всьому винні! Вона мене стільки шукала, я бігала за нею по всьому місту, а коли ми мали зустрітися, ви все перекреслили! Я ненавиджу вас! Ненавиджу цю огидну лікарню! – У Мирослави почалася істерика.

Лікар щось шепнув медсестрі. Вона швидко повернулася зі шприцом. Лікар міцно тримав руку Мирослави, бо та втратила над собою контроль і якомога пручалася. Медсестра вправним рухом зробила укол у передпліччя. Мирослава збагнула, що не може чинити опір. Її тіло обм’якло. Незабаром вона відчула, що провалюється в пітьму. Страху не було, лише жаданий спокій…

8

Олексій Степанович попрохав медсестру привести до кабінету хвору Мирославу Бабенко, яка серед ночі здійняла галас. Загалом, він вже мав бесіду з чоловіком хворої, який розповів, що його дружина зовсім знесилилася, бігаючи за бабусею-примарою. Слова чоловіка були лише частиною діагнозу. Основне Олексій Степанович мав з’ясувати у розмові з хворою. Лікар завжди запрошував хворих на розмову до свого кабінету. Тут був невеличкий акваріум, де поважно плавали скалярії та пара золотих рибок. Він доклав багато зусиль і власних коштів для того, щоб у кабінеті панував домашній затишок. На підвіконні та стінах було багато квітів. Навіть важко було відрізнити, де штучні, а де живі квіти. Частенько санітарка поливала у вазонах штучні квіти, а потім вони з лікарем від душі сміялися.

В кутку дзюрчав, виспівував нехитру свою пісеньку невеличкий штучний струмочок. Годинник, який цокотів на стіні, Олексій Степанович наказав забрати з кабінету і повісити в холі, де над дверима ніби спеціально для нього чимало років стирчав великий цвях. У одній із шухляд робочого столу лікаря лежали олівці та аркуші ватману. За задумкою лікаря, обстановка в кабінеті допомагала пацієнтам розслабитися та бути більш відвертими. Це майже завжди спрацьовувало. Чекаючи на Мирославу, лікар дістав зі столу пачку кольорових олівців й аркуш ватману.

– Добридень, – сказала Мирослава, зайшовши до кабінету. Медсестра вийшла, тихо причинивши за собою двері.

– Добрий, добрий день, – осміхнувся лікар і запросив пацієнтку сісти напроти нього у велике крісло. Це крісло він купив за власний кошт і потім анітрішечки не пошкодував про це. Воно було м’яке, велике та зручне. Пацієнти завжди почувалися в ньому зручно й затишно.

Ненав’язливо, професійно та делікатно Олексій Степанович почав розмову з хворою. Спочатку Мирослава їжачилася, відповідала короткими фразами, але поступово почала розкриватися. Вона розповіла про своє дитинство до того моменту, коли її направили до психлікарні. Досвідчений лікар помітив, що далі жінці стало важко говорити. Скоріше за все спогади були нелегкі.

– На сьогодні досить, – зупинив він Мирославу. – Я вам дам цей папір та олівці. Спробуйте змалювати все своє життя у вигляді різних кольорів. Життя ж смугасте. Чи не так? То йде біла смуга, то сіра, то чорна. А бувають теплі дні та події. Ви зі мною згодні?

– Так, – кивнула Мирослава.

Вона забрала олівці й папір зі столу, мовчки вийшла. За нею тінню прослідувала чергова медсестра.

…Мирославі сподобалась ідея лікаря. Вона й не задумувалася, що її життя таке смугасте. Коли щось не лагодилося в неї, бабуся говорила, що після темної ночі завжди приходить ясний день. Але це було так давно!

Мирослава покрутила олівець у руках. Він був чорного кольору. Ні, не з такого кольору починалося її свідоме життя. Жінка дістала рожевий олівець. Саме таким рожевим, кольору мальв, було її дитинство. До цього часу Мирослава, коли десь бачила ці квіти, згадувала своє дитинство. Можливо, тому, що їх було багато навколо хати? Чи тому, що коли прокидалася вранці, то у вікно разом із сонцем заглядали до неї мальви? Не вагаючись, вона зафарбувала частину аркуша рожевим кольором. Раптова смерть бабусі лягла на папір жирною чорною смугою. Далі була психлікарня. Мирослава хотіла нанести цю частину свого життя чорним кольором, але передумала. Кілька місяців прожила там, як у тумані. Їй давали ліки, від яких вона погано розуміла, що діється навколо. Коли згадувала про смерть бабусі, починала плакати. Кожен укол паралізовував її свідомість, і вона впадала чи то в забуття, чи то в сон. Цей період Мирослава виділила сірим кольором.

Далі… Далі був інтернат. Там була вихователька Валентина Іванівна, товста, брутальна, груба й ненависна. А ще були Люда та Юля. Ліжко Мирослави було поруч із ліжками цих дівчат.

– Будеш заправляти наші ліжка, – одразу ж їй поставила умову прищава Люда.

– З якого переляку? – гмикнула Мирослава.

– Будеш із нами дружити – буде у тебе все добре, – зауважила Юля.

– Дружити? Можливо. Але застеляти за вами ліжка – ні, – сміливо відповіла Мирослава, розуміючи, що треба звикати до нового життя і не можна дозволити цим двом нахабам-ненажерам одразу ж сісти їй на голову.

– Тут головна не Жаба, а я і Люда, – жуючи яблуко, мовила Юля.

– Мені однаково, – відказала Мирослава, лягаючи на ліжко. Вона не мала ніякого бажання продовжувати розмову.

– Ми тобі, пташечко, швидко крила обламаємо! – крикнула Люда так, що з рота вилетів шматочок булки, який вона не встигла ковтнути. – Не таких приручали! Ще будеш навколішки повзати та ноги нам лизати!

– Ось вам! – скипіла Мирослава й тицьнула їм дулю.

Дівчатка, які мовчки споглядали за цією сценою, пирснули сміхом.

– Ну, сучко, зачекай, – прошипіла Люда та кинула дівчатам: – Чого ржете, кози?

– Можливо, треба спочатку познайомитися? – сказала худенька білявка з блакитними очима. Вона підійшла до Мирослави, сіла на край ліжка. – Я – Тетяна, – сказала вона.

– Мирослава, – відповіла та, радіючи, що хоча б хтось є, з ким можна буде спілкуватися.

А ввечері, коли всі полягали спати і світло вже було вимкнене, Мирослава