Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

«Легка кавалерія» складалася зі студентів й молодих робітників. Займалась вона тим, що ловила повій, злодіїв, спекулянтів, «стиляг». Стиляг ловили й усовіщали. Якщо це не допомагало, їм обстригали волосся, розрізали штани, зрізали підошви.

Я зневажав стиляг за духовну порожнечу, але протестував проти розправи над ними. І в цьому мені вдалось домогтися свого — ми перестали їх ловити.

Коли вдавалося спіймати спекулянта, ми відбирали в нього товар, ховали в спеціальний сейф і передавали спекулянта міліції. Відбирати товар ми не мали права, але міліція нас до цього заохочувала. Якщо спекулянтові чи злодієві вдавалось замести сліди, його били. Штаб наш був розташований у бомбосховищі. Коли приходив час бити, частина з нас «зі слабкими нервами», виходили з кімнати, потім вмикалась сирена і починались побої. Бити ми також не мали права, але міліціонери радили бити, якщо немає прямих доказів. Один з підлітків, член нашого відділу кавалерії, дуже захоплювався побоями. Я помітив це й почав наполягати, щоб його виводили під час побоїв, — адже ж з нього росте садист.

Ми, декілька студентів — членів штабу, почали протестувати проти побоїв. Але більшість дуже логічно доводила, що ми — гнилі інтелігенти, що бити цих мерзотників треба.

Нам було соромно за свої слабкі нерви…

Якось ми зловили молодого злодія. Він запропонував свою допомогу: «Я знаю місця, де збираються волоцюги, повії, злодії, я допоможу вам їх виловлювати, якщо ви приймете мене до штабу». Ця пропозиція більшості з нас видалась огидною, і ми йому відмовили. Ясно було, що злодієм він став з романтичних причин, а наш штаб притягував його тим самим — романтика пошуку, культ сили.

Перебування у «легкій кавалерії» поступово розкривало очі на багато речей, дуже яскраво виявляло методи і сутність боротьби із злочинністю в СРСР.

Я керував торговим сектором. Ми заходили в їдальню і замовляли їжу й напої. Потім змушували офіціантів зважувати те, що нам подали. Звичайно виявлялось, що того, що подали, набагато менше, ніж замовляли. Складали протокол. Директор або шеф-кухар відкликав нас у окрему кімнату і пропонував горілку, розкішні закуски і навіть свого годинника. Ми, як ідейні комсомольці, записували у протокол і його пропозиції.

Найбільше нам доводилось боротись із спекулянтами. Я запропонував вивісити у штабі плакат зі словами Леніна: «Спекулянт — ворог народу». (Віра в магічну силу слова була така велика, що я думав, наче більшість молодих спекулянтів, побачивши слова самого Леніна, зрозуміють, як глибоко вони опустились, і виправляться.)

Після Московського фестивалю (1957 рік) в Одесі з’явилось багато негрів, арабів та інших іноземців. Різко зросла проституція. Нас кинули на боротьбу з проститутками. Ми ходили по парках і виловлювали парочки з-під кущів. Було дуже соромно, але що вдієш — треба.

Пригадую, спіймали одну дівчину і привели у райком комсомолу. Секретар райкому виступив перед нею з громовою промовою про честь радянської дівчини. Найбільше він налягав на те, що вона підриває престиж країни. Дівчина вперто стояла на тому, що її статеві органи належать тільки їй і це не справа комсомолу втручатися в утилізацію їх (висловлювалась вона, звичайно, більш грубо). Проте після того, як їй пригрозили тюрмою, вона здалась і визнала свою провину.

Був у нас один хлопець з робітників, який найкраще присоромлював злочинців. Якось ми зловили студентку технікуму, яка розважалась у парку з солдатом. Наш оратор завів її в окрему кімнату й почав говорити про дівочу гордість, честь і таке інше. Ми стояли за дверима і вмирали зі сміху — настільки все це було по-книжному банально. Але говорив він дуже переконливо. Дівчина істерично ридала. Після розмови ми попередили її, що якщо злочин повториться, ми повідомимо в технікум і її звідти виженуть. Вона поклялась, що ніколи більше не буде цим займатись.

Моя шкільна вчителька якось потрапила у лікарню. Коли видужала, розповіла мені таке. Головний лікар лікарні, єврей (на цьому вона наголосила) тримає в спеціальній палаті здорових людей. Їх начебто лікують. Насправді після «лікування» їм видають довідки про те, що у них тяжкі захворювання. З цими довідками вони отримують усілякі пільги — безкоштовний курорт, пенсію через хворобу, звільнення від роботи і т. д. Про це знають всі медсестри й лікарі, обурюються, але бояться виступити проти головного лікаря. Вчителька попросила, щоб я розслідував цю справу. Але, попередила вона, сестра головлікаря — завідувачка районного відділу охорони здоров’я. Якщо вона дізнається, що ним зацікавились, то його переведуть в іншу лікарню.

Я написав заяву в міліцію, у якій попередив, що розслідування потрібно провести дуже приховано. Міліція обіцяла розібратись. Тільки через чотири місяці мене викликали у міліцію. Там повідомили, що головний лікар ось уже чотири місяці як не працює у лікарні, і що мої відомості не підтверджено.

Мій друг К. спіймав на місці злочину трьох осіб, які крали будматеріали (вони вивозили їх цілими машинами). Двох з них він привів у міліцію. Він змусив міліціонерів скласти протокол допиту. Міліція обіцяла прислати слідчих на будівництво, з якого крали матеріал. Слідчі приїхали туди через місяць. Ясна річ, розкрадання вони не виявили.

Навесні відбувся зліт «легкої кавалерії». На цьому зльоті мені вручили похвальну грамоту ЦК ЛКСМУ. Але, на жаль, мені було соромно приймати цю грамоту: на зльоті сталась дуже вже неприємна подія. Той самий К. піймав справжнього шпигуна. Він здав його міліціонерові. К. отримав таку саму грамоту, як і я. А міліціонерові вручили іменного золотого годинника. Всі «кавалеристи» знали про цей випадок й обурено дивились на всі ці грамоти…

Моя товаришка стала секретарем штабу. Одного разу начальник штабу і його заступник запропонували їй імпортні черевички, конфісковані у спекулянта. Потім вони натякнули, що будуть постачати їй ще цінніші речі (їм важко було приховувати від неї свої операції). Вона відмовилась.

Ми почали таємне слідство. Виявилось, що начальник і його заступник спекулюють речами, відібраними у спекулянтів. Через наш математичний педантизм це слідство затягнулось.

Почалась екзаменаційна сесія, і ми перестали ходити у штаб. Після екзаменів довідались, що начальник штабу і його заступник затягнули до штабу повію і зґвалтували її. Райком комсомолу розпустив наш штаб, навіть не скликавши всіх його членів: вони не хотіли, щоб